Важкі часи для українок-учасниць українського підпілля в часи Другої світової війни описано у багатьох історіях. Одна з них – це історія Марії Савчин, яка у 1939 році, у 14-тирічному віці, вступила до юнок ОУН (Організації українських націоналістів), провідної в націоналістичному русі. Ще навчаючись у гімназії під час Другої світової війни у Перемишлі, Марія доєдналася до українського підпілля. З 1944 року вона допомагала Українському Червоному Хресту, створеному у 1943 році для організації навчань, надання медичної допомоги та догляду за пораненими. У 1944 році вона пройшла спеціальну підготовку, щоб бути звʼязковою. Навесні 1945-го Савчин вийшла заміж за заступника провідника ОУН та командувача УПА-Північ Василя Галасу, «Орлана». У 1944-1945, вони мешкали у криївці з іншим подружжям, також упівцями. Дізнавшись про свою вагітність, Савчин виїхала з України до Польщі, де і народила дитину. Далі планувала їхати західніше та боротися за українську незалежність звідти. Але польські спецслужби спіймали її, коли вона переховувалася з маленьким синочком. Їй вдалося вирватися, вистрибнувши через вікно, та немовля довелося залишити. Згодом його усиновили офіцери спецслужб. Уже після арешту радянськими агентами їй лише показали фото дитини з новими батьками. [1]
Це історія дуже активного і відданого життя, життя болісних особистих рішень і драм. Втім, попри увесь біль саме цієї історії, схожої долі зазнали і чимало інших жінок, які були в ОУН і в УПА (Українській повстанській армії). Створена у 1942 році, УПА головно вела партизанську війну проти нацистської Німеччини, Радянського Союзу і Польщі. Задовго до війни, ще на початку 1930-х, українок закликали вступати до ОУН. Коли почалася війна, жінки були звʼязковими, служили медсестрами у конкретних підрозділах та займалися шпигунською діяльністю. Зазвичай історики визначають періодом найактивнішого залучення жінок десь середину 1944 року, коли Червона Армія вторглася на Західну Україну, витіснивши нацистів.[2] Фемінізація українського підпілля не була чимось навмисним, адже формувалася з потреби підтримувати діяльність підпільної мережі, коли чоловіки мали для цього купу обмежень. Для цього періоду також характерна мобілізація сільських дівчат. [3]
Життя Марії Савчин розповідає нам історію обмежень жіночого активізму у мілітаризованому і вкрай маскулінному світі партизанської війни: така небайдужа жінка, вийшовши заміж за провідника ОУН, не могла більше висловлювати власну думку. Це також історія про ґендерно зумовлене насильство, якого нерідко зазнавали жінки. Марії довелося на самоті виносити і народити дитину на чужині (у Польщі), жити у страху втратити власне дитя, та терпіти важкі допити. Втім, ці болісні обставини лише один з прикладів багатьох жіночих поневірянь: від домінування чоловіків до сексуального насильства. Зокрема, стосунки з членами підпілля офіційно не схвалювалися, хоча геть не були рідкістю. Та й загалом, за наслідки розплачувалися саме жінки. Шлюби у підпіллі на заохочувалися, саме тому чимало інтимних стосунків і вагітностей залишалися у напівтаємниці. У підпіллі сексуальні норми були набагато вільніші, ніж в українському суспільстві загалом.[4] Часто майбутніх мам звільняли з УПА і відсилали жити відкрито за підробленими документами. Але такі жінки вважалися слабкою ланкою для підпілля, тож за ними повсякчас пильно стежили, чи нема бува якихось ознак потенційного ризику. У багатьох випадках усі звʼязки з ними розривалися, а вони опинялися неодинці з викликами нового середовища. Якщо ж пара таки наполягала на шлюбові, потрібно було отримати згоду від командира, особливо коли один з них не був повстанцем. «Провідники дуже ретельно розглядали такі справи: чи не послабить бува наречена бойовий дух борця, чи не переконає його полишити боротьбу, і чи раптом через неї НКВС не спробує його перевербувати», писала одна з членкинь підпілля Анна Карванська-Байляк.[5]
Один з найменш вивчених і чи не найболісніших аспектів участі жінок в українському підпіллі – це використання жінок як сексуальних об’єктів, чи то самим підпіллям, чи тими, проти кого підпілля боролося. Як пише Джеффрі Бердс, члени українського підпілля радили жінкам вступати в інтимні стосунки з агентами радянських таємних служб. У відповідь радянські спецслужби творили мережу інформаторів та збирали розвіддані на жінок, які були у стосунках з повстанцями. Радянські слідчі змушували жінок переконувати своїх коханих або чоловіків співпрацювати з радянською владою, силуючи їх вступати з ними в інтимні стосунки погрозами, жорстокими катуваннями і зґвалтуваннями. Відтак, станом на 1945 рік, провідники УПА дедалі менше довіряли жінкам.[6] Ті ж жінки, які залишилися у підпіллі, ближче до закінчення Другої світової війни були переведені у так зване глибоке підпілля, тобто наявні загони реорганізували у суворе мілітаризоване підпілля, яке мало протриматися до очікуваної Третьої світової війни. Кінцева їх мета була зробити загальнодержавне повстання за українську незалежність. Вони більше уваги приділяли просвітницькій і пропагандистській діяльності через різні підпільні публікації у самвидаві. Польща стала вікном у світ для пропагандистської діяльності, а також контактом між Українською радянською республікою і Заходом. Саме з Польщі члени УПА їхали далі на захід для возз’єднання з діаспорою УПА, одночасно привертаючи увагу західних урядів до українського питання.
Та постійне залучення до підпілля означало, що і жінки, і чоловіки ставали обʼєктом посиленої уваги спецслужб по обидва боки нового повоєнного кордону, а саме радянських і польських спецслужб, які працювали на знищення українського повстанського руху. Багато кого з членів УПА схопили на польських територіях. Чимало жінок-упівок їхали до Польщі, де у містах, розташованих неподалік кордону, наприклад, у Перемишлі або Єленій Гурі, вони мали вести легальне життя або продовжувати свою підпільну діяльність під прикриттям нормального життя. Чимало з цих жінок народилися у Польщі до 1939 року, відтак мали польське громадянство. Наявність такого статусу мала би полегшити процес отримання польських документів. Вже у Польщі вони мали дбати про ночівлю і перебування звʼязкових, які їхали з України до Західної Європи і далі, до Америки. Вони також шукали шляхи транспортування пропагандистських матеріалів УПА до окупованої США зони в Німеччині. Багато з цих жінок і чоловіків досить швидко затримували і увʼязнювали.
Складно встановити чисельність увʼязнених українців, адже дані лише часткові. У лютому 1945 року було створено трудовий табір для українців у Явожно, на півдні Польщі.[7] Згідно лише з першим звітом з Явожного, у березні 1945 року там перебувало 945 чоловіків, 935 жінок і 31 немовлят. Табір проіснував до січня 1948 року, коли багатьох колишніх вʼязнів з Явожно перевели в інші тюрми у Польщі. Українці сиділи і в інших закладах, наприклад в Мокотувській тюрмі у Варшаві, у Фордоні біля Бидгоща (жіноча тюрма), Іновроцлавській тюрмі (жіноча), Замеку Любельскому, Равічі, Вронках.
Українці масово почали потрапляти у в’язниці у квітні 1947 року, з Операцією «Вісла», яку проводила польська влада. Для комуністичної влади Польщі присутність чисельного українського корінного населення, ще й до того ж войовниче налаштованого, була проблематичною. Операція «Вісла», примусове переселення українців, які проживали у південно-східній частині Польщі, мала на меті розпорошити і асимілювати українські громади у польському суспільстві. Метою було знищення загонів УПА, переміщення українців від південно-східного кордону на північно-західні польські території, які відійшли Польщі після війни. Ця акція тривала три місяці, у ході було переселено понад 40 000 осіб. Вояків УПА, яких виявляли під час переселення, вивозили в табір Явожно. До того ж, за допомогою такого примусового переселення українців з Польщі до Української радянської республіки влада планувала позбутися людей, які бажали підтримувати українське підпілля.
Члени УПА, яких арештовували у Польщі, звинувачувалися у порушенні Статті 85 Малого кримінального кодексу, яка передбачала суворе покарання, від тривалого увʼязнення (10-15 років) до пожиттєвого вироку і навіть смертної кари, за спробу позбавити Польщу частини її території. Галина Мартин, членкиня УПА з 1930-х років, вийшла з УПА і переїхала до Польщі у 1944 р. Заарештували її у квітні 1949 року та дали вісім років тюрми за публікацію українських націоналістичних віршів у нелегальних брошурах УПА. Серед інкримінованих доказів суд зазначав «її високий інтелект, попередню політичну діяльність і політичні навички».[8]
Якогось системного підходу до катування саме жінок, наче, не вимальовується, але це явно було поширенішим явищем у перші три роки після війни. Катування часто застосовували у тюрмі в Мокотуві, де працювали найжорстокіші офіцери, такі як Яцек Ружаньскі і Анатоль Фейгін. Але його також часто застосовували у локальних і менших поселеннях, місцях, у яких часто не було особливого контролю. Одним з таких місць була тюрма у Жешуві, де тримали і катували багато українців.[9] Ірину Тимочко-Камінську схопили у 1947 році за допомогу УПА і утримували у підвалах Жешува, у південно-східній Польщі, де камери, які називали склепами, кишіли щурами, що юрмилися біля відер з фекаліями.[10] У таких жахливих умовах зароджувалися лише страх і відчай.
Джерела:
- Maria Savchyn, Thousands of Roads: A Memoir of a Young Woman’s Life in the Ukrainian Underground (Jefferson, NC: McFarland & Company: 2001).
- Jeffrey Burds, “Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948,” Cahiers du Monde Russe 42 (2001): 286–289.
- Jeffrey Burds, “Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948,”: 286–289.
- Oksana Kiss, “National Femininity Used and Contested: Women’s Participation in the Nationalist Underground in Western Ukraine during the 1940s-50s.” East/West: Journal of Ukrainian Studies 2, no. 2 (2015): 72.
- Karvanska-Baylyak, quoted in Kiss, “National Femininity Used and Contested,” 71.
- Jeffrey Burds, “Gender and Policing in Soviet West Ukraine, 1944-1948.”: 297.
- Historia martyrologii więźniów obozów odoobnienia w Jaworznie 1939-1956, ed. Kazimierz Miroszewski and Zygmunt Woźniczka (Jaworzno: Muzeum Miasta Jaworzna, 2002), 58–70; and Kazimierz Miroszewski, “Powstanie i funkcjonowanie Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie, 1945-1949,” Dzieje Najnowsze, no. 2 (2002): 23–40.
- “Akt oskarżenia Haliny Martyn,” 1949, Maria Pankiv’s Private Collection.
- Anna Karvanska-Baylyak, Vo imya Tvoye (Warsaw: Ukrainskij Archiv, 2000).
- Irina Tymochko-Kaminska, Moya Odyseya (Warsaw: Ukrainskij Archiw, 2005), 208.
Написано за мотивами моєї книги: Анна Мюллер, If the Walls Could Speak (Oxford University Press, 2018). Авторка висловлює подяку Маріушу Зайончковському за його допомогу у підготовці цього модуля та надання деяких джерел.
