Зінаїда Мірна, Жінки в Українській Центральній Раді, 1928

Зінаїда Мірна

Жінки в Українській Центральній Раді

Не знаю, як на інших жінок, що були, так, як і я, членами першого Українського Парламенту, Центральної Ради в Київі, але на мене моє перебування в цій високій інституції зробило кольосальне вражіння. Бути свідком відродження батьківщини, відродження, про близькість якого тільки романтичні голови марили, бачити на власні очі, як прокидається велитень народ, приспаний на протязі століть, як національна ідея, доти близька й зрозуміла тільки невеликим колам здебільшого інтелігенції, просякає народні маси, все це бачити, як твориться нове життя і самій увійти до найвищого, керуючого цим життям органу, Центральної Ради, — все це для мене було недосяжною мрією. І все це здійснилося, здійснилося з такою швидкістю, в такому захваті, в такому бурхливому пориві, що не можна було опамятатися, вдуматися в дійсність, зупинитися й обміркувати.

З часу утворення Центральної Ради в березні 1917 р. і до її розпущення в квітні 1918 р, в Раді було 11 жінок. Ось прізвища (за альфабетом) тих з них, котрих можу пригадати: Грушевська Мар., Грушевська Ольга, Любинська, З. Мірна, Нечаївська, В. О’Коннор Вілінська, С. Русова, Л. Старицька-Черняхівська. Решти прізвищ не пригадаю, це були здебільшого незнайомі мені жінки з провінції, які входили до Ради одна по одній і приїздили лише на загальні збори.

Відділяти працю жінок в Ц.[ентральній] Раді від загальної праці не можна, та й немає в цьому жадної потреби. Але сказати дещо про те, що робили жінки в Ц. Раді і чи взагалі робили що-небудь, я вважаю потрібним і доцільним, бо коли жінки взагалі вимагають собі прав, рівних з чоловіками, то й ухилятися не мусять від праці нарівні з чоловіками. Працювали жінки і в Ц. Раді, і хоч може праця їх була інша, але була вона там потрібна і виконували вони її совісно й доцільно.

Як на один з прикладів такої праці, я хочу вказати тут на ту участь в організаційній праці Ц. Ради, яку довелося взяти мені і кільком іншим, близьким мені жінкам, не торкаючись роботи жінок в Раді взагалі, як членів Ради, що брали участь в її засіданнях, в комісіях, в обговорюваннях і вирішеннях усіх тих складних і важливих питань, які життя поставило перед першим Українським Парляментом.

В перші ж дні революції в початку березня 1917 року активні сили українського визвольного руху, які під темні часи панування на Україні царського режиму зосереджували в собі цей рух, вели в ньому провід; члени таємного Т-ва Українських Поступовців, т. зв. ТУП, заклали в Київі Українську Центральну Раду, яка мала стати тим осередком українського життя, який взяв би на свої плечі справу політичного відродження укр. народу. Хоча Центр. Рада мала стати всеукраїнським центром визвольного руху, але до складу її в перших часах увійшли тільки делєґати місцевих Київських громадських, політичних, культурно-просвітних установ і орґанїзацій та тих всеукраїнських орґанїзацій, що перебували в Київі: кооперації, політичних партій, студентства,. духовенства, вчительства, війська і т. и. Делєґати ці входили до Ц. Ради ступнево, день за днем, поповнюючи собою той невеликий спершу осередок в кілька осіб з проф. М. Грушевським на чолі, що утворився при закладенні Ц. Ради.

Одного дня в другій половині березня 1917 року й мене було делєґовано до Ради, як представницю від одної з українських громадських орґанізацій м. Київа. Перше засідання Ц. Ради, на якому я була присутна, відбулося в одному з менших покоїв величезного будинку Педаґоґічного Музею на Володимирській вул., що був наче спеціяльно збудований для молодого українського парляменту і з часом, з переходом до Ради всієї повноти влади державно-законодавчого орґану, увесь цілком перейшов у її розпорядження.

З дня свого вступу до Центральної Ради я стала незмінно відвідувати всі її збори, що відбувалися мало не що-дня, а іноді й двічи на день. До Ради почали вступати членами представники від ріжних орґанізацій не лише України, а й інших російських земель, де жили й були обєднані українці, — з Кавказу, Сибіру, Московщини і навіть з Америки. Популярність Ради зростала з кожним днем, як серед інтеліґенції, так і особливо серед селянських та салдатських мас, які, вважаючи Раду заступником своїх інтересів, надсилали з усіх країв України численні делєґації до неї в найріжноманінійших справах.

Під цей час з початку революції в Київі панували ще добрі відносини між українцями й росіянами. Справа визволення вважалася загальною, про дальший неминучий льоґічний розвиток української справи росіяне ще не думали і не уявляли його собі. На Всеукраїнському Конґресі і на перших зйздах, яких під цей час відбувалося в Київі багато, росіяне виступали з привітаннями, підкреслюючи спільність фронту з усіма поневоленими народами Росії в визвольній боротьбі. Але коли ці зїзди почали виносити резолюції з виразним національно-політичним характером, висловлюючи переконання, що лише “демократично-федералістична республика в Росії з національно-територіяльною автономією України забезпечить права українського народу”, то відношення росіян до українського руху почало змінятися і було видно, що українських рух викличе великий одпір з боку росіян.

Така зміна відносин стала особливо помітною після української маніфестації, яка пишно й урочисто відбулася 19 березня ст.[арого] ст.[илю] Ця маніфестація була одним з перших зовнішніх проявів діяльности Ц. Ради з метою показати свої сили і демонструвати національні домагання українського народу. Маніфестація відбулася якнайкраще і, як писала навіть російська місцева преса, мала учасниками не менше 100,000 душ. Година того дня була прекрасна, це був весняний день, який може бути лише на Україні, чудовий день, з глибоким блакитним небом, з золотим соняшним промінням, з тихим прозорим ласкавим повітрям. Настрій почувався піднесений, ще вірилося в безкровність революції, в братерство визволених народів, в щирість визвольних змагань.

Але того ж дня увечорі, вже залунали по Київу, навіть в демократичних російських колах, слова обурення проти розбиття українцями одного визвольного фронту, проти абсурдности їх національних домагань. Памятаю, другого дня по маніфестації відбулися збори “Женскаго Общественнаго Собранія”, де ми, українки, працювили доти для проведення нашої національної ідеї в атмосфері цілком для нас доброзичливій. А з цього дня між нами й росіянками, а головне общеросками-єврейками повстала стіна глибоких непорозумінь, дискусії над якими приводили лише до ще більших розходжень. Розходження ці закінчилися виходом нас, українок, що були в товаристві в невеликому числі (Л. Яновська, С. Русова, Л. Старицька-Черняхівська, М. Костецька, З. Мірна) з числа членів Т-ва.

Після української маніфестації Центральна Рада орґанізувала 25—26 березня зїзд українських поступовців, найширшої й під той час найсильнійшої української національної орґанізації, про яку я вже згадувала, кажучи про утворення нею Центр. Ради. На зїзд прибули не лише представники всіх відділів Т-ва з великих та малих міст України, а й від таких же відділів з Москви, Петрограду. Постановами цього зїзду були домагання автономії України. Але значіння зїзду було дуже велике: це був перший здвиг всеукраїнського громадянства й це був підготовчий ступінь до другого найважливійшого українського зїзду — Всеукраїнського Національного Конґресу.

Метою Центр. Ради було скликати Конґрес дійсних, обраних на місцях делєґатів укр. народу, який би зпоміж себе обрав нову Ц. Раду, дійсну представницю української нації. (Представники національних меншин України — росіян, жидів, поляків — увійшли до Ц. Ради пізніше в кількости 25% загального числа членів Ц. Ради).

На Всеукраїнський Національний Конґрес, який було призначено на 4—8 квітня, мали зїхатися до Київа делєґати усього українського народу, а насамперед, розуміється, обібрані від волостей (ґмін) селяне, військові, робітники. Перед Центральною Радою стало завдання — всіх цих людей, що їхали делєґатами від незаможних верств людности до Київа, кудись примістити на кілька днів Конґресу. Виконати це завдання було доручено мені. Мені було просто сказано: “До Київа прибуде понад 1.000 делєґатів, здебільшого селян, які до готелів не підуть, їх треба розмістити по безплатних помешканнях. Цю справу поручається Вам з тим, щоб на кожному засіданні Ради Ви давали інформації про те, як посувається орґанізація дорученої Вам справи”. Це було, здається, на третий день мого вступу до Ц. Ради. Я вийшла з цього засідання Ради дуже заклопотаною. Перед моїми очима стояли ці 1000 делєґатів, яких я мусіла кудись примістити, здобути для них ліжка, і взагалі впорядкувати цю справу.

Як і раніш в своїй громадській діяльності, так і тут я звернулася за допомогою до тієї молоді, що працювала при Ц. Раді, і ми спільними силами почали розшукувати помешкання. Найбільше число людей нам пощастило примістити до Казьонної Палати, яка під той час якраз збудувала собі на Сінному пляцу новий величавий будинок, з великими світлими коридорами. Завдяки допомозі п. Ів. Мірного, тоді начальника відділу цієї Палати, і члена Ц. Ради, до нашого розпорядження було дано частину цих прекрасних помешкань, де ми поставили ліжка і таким чином одно помешкання для прийому кількох сот делєґатів вже було готове. Подібні ж, хоч і не такі гарні, помешкання пощастило нам здобути по ріжних школах і навіть ґімназія п. Жекуліної (тоді до української справи стали вже уважно прислухуватися) дала нам частину своїх помешкань. На передодні Конґресу ми писали вступні картки для делєґатів, які тут же в помешканні Ц. Ради в Музею і роздавались прибуваючим до Київа делєґатам. На Київського двірці і пароплавних пристаннях ми поставили чергових, теж здебільшого українську молодь, які зустрічали делєґатів і відпроваджували їх в приготовані для них помешкання. Конґрес відбувся в великій салі Купецького Зібрання. На площадці перед салею ми примостилися зі своєю канцелярією і не впускали до салі жодного делєґата, не перевіривши його мандату і не видавши йому вступної картки. Для гостей Конґресу призначено було окремі місця на хорах, і їх ми туди пропускали, теж записуючи поіменно на окрему листу.

Більш півтори тисячі людей зібралося на Конґресі, а проте жадного непорядку, жадних ексцесів не було. Але на Конґресі помічалася не лише зовнішня орґанізованість — внутрішня зорґанізованість такої маси людей була переведена, можна сказати, блискуче, головним чином завдяки голові Конґресу М. Грушевському. Перед початком Конґресу величезна саля Купецького Зібрання була по береги повна делєґатами укр. народу — інтеліґенції, військових, селян, матросів, робітників — це був стихійний порив українського народу до здійснення свого відродження. Але це була покищо неорґанізована внутрішньо маса, якій треба було дати висловитися і взяти з неї квінт-есенцію для утворення з цих дійсних народніх обранців нового авторитетного, правильного обранного парляменту. І от тут вміло керуюча рука голови Конґресу М. Грушевського проявила свою особливу вправність. По обміні думками всі делєґати від волостей (ґмін), земств, “Просвіт”, селянської спілки і т.д. були поділені по губерніях. Кожна губернія зібралася в окремому секторі салі. Решта делєґатів від всеукраїнських орґанізацій, а також від м. Київа перейшли до сумежної меншої салі. Після наради кожна ґрупа обібрала відповідну кількість членів до Центральної Ради. Таким чином, Нова Ц. Рада, обібрана з дійсних представників українського народу, наприкінці Конґресу вже існувала в повному складі й у той же вечір відбула своє перше засідання. На цих перших зборах нової Ц. Ради, була обрана т. зв. Мала Рада, себ-то Виконавчий Комітет Ц. Ради, в кількости, здається, 30 осіб. До складу Малої Ради увійшли також і жінки: Л. Старицька-Черняхівська та З. Мірна.

Хоча всі члени Ц. Ради працювали безплатно (отримували невеличкі добові під час сесій Ради лише ті з членів її, які жили на провінції), але для переведення своєї діяльности Ц. Рада потребувала грошових коштів. Орґанізація зїздів, пропаґанда серед народу, утримання канцелярії Ради — на все це були потрібні гроші, а жадних державних коштів Рада зразу не мала. Тому в самому початку існування Ц. Ради було винесено ухвалу орґанізувати день Національного Фонду, який, крім пропаґанди української справи взагалі, дав би можливість, в формі орґанізації ріжних збірок грошей, обкласти українське громадянство добровільним податком на оплату перших кроків його національно-політичного життя; запропоновано було зібрати одноденний заробіток. Цю справу орґанізації дня Нац. Фонду було доручено Володимирові Ковалеві, нині вже покійному, який працював в Ц. Раді з перших же годин її засновання і ніс обовязки скарбника Центр. Ради. Але через переобтяження працею в кооперативних установах В. Коваль відмовився від улаштовання дня Нац. Фонду і тоді Ц. Рада доручила цю справу мені. Було це в середині квітня, а день Нац. Фонду було вже фіксовано на 23 травня, отже, зміняти його вже було неможливо. Таким чином, треба було на протязі якогось місяця перевести кольосальну працю орґанізації збірки грошей серед усього українського народу не лише на Україні, але також і в Московщині, й на Кавказі, і й Сибіру і т. и. Великих зусиль мені коштувало, орґанізувавши Комітет для проведення цієї праці, переконати п. Л. Старицьку взяти на себе голосування в Комітеті, як людині популярній серед всіх кол українського громадянства. Скарбництво дня Нац. Фонда залишилося за мною. Праця у нас закипіла. По всіх великих і малих містах України, Московщині, Криму, Кавказу, Сибіру, де існували якісь українські інституції, громади або навіть і поодинокі відомі люде, всюди було розіслано підписні листи для збору пожертв і при них відозва до українського громадянства, художньо складена п. Старицькою-Черняхівською, де пояснювалася потреба грошевої підтримки з боку українського громадянства на початках відновлення політичного життя України і пропонувалося улаштувати подібний же день Нац. Фонду і по місцях на провінції. Плянувалося так, щоб ця збірка грошей розпочалася рівночасно серед усього українського громадянства на Україні й поза Україною сущого, себ-то 23, травня. Але повертатися до нас назад деякі підписні листи почали раніш установленого речинця. Збірщики, заповнивши листи іменами жертводавців і з інтеліґенції, і з селянства, повертали листи з грішми і прохали прислати ще нові для дальшого збору. Видно було, що момент відродження української нації урочисто переживається укр. громадянством і почуття жертовности обхопило усі кола його. Найбільші жертви було зроблено земствами, матеріяльна допомога яких свідчила про їх цілковите визнання Ц. Ради. Але й окремі Особи дивували великими сумами своїх жертв, які доходили до 1000 і більше карбованців.

Самий “день Нац. Фонду” тягся в Київі 3 дні. По театрах у день під цей час відбувалися академії, ріжні відчити, мітінґи, вечорами вистави. Все місто було поділено на кілька районів, у кожному призначено пункти, де відбувалися ріжні збірки грошей. Завідування районами було поділене між членами Комітету для влаштування дня Нац. Фонду. Ці завідуючі по закінченні збірок відносили всі гроші до головної каси, яку ми улаштували в самому помешканні Ц. Ради в Музею. За центральною касою сиділи ми з п. Мар. Грушевською та Окс. Стешенковою, а пані Л. Старицька-Черняхівська, Вал. О’Коннор-Вілінська та Мар. Старицька працювали над улаштуванням вистав та відчитів по всьому місту. На протязі трьох днів ми приймали під розписки всі ті гроші, що їх нам зносили з ріжних пунктів міста. До цієї ж головної каси приходили також окремі жертводавці, люде ріжного стану, й складали свої пожертви — денний заробіток. Серед них памятаю між іншими пана Тимешка, що зложив до каси 100 р., як свій денний заробіток — тепер він вже небіжчик і його дружина з трьома дітьми щаслива, що може заробити на еміґрації, замісць колишніх 3.000 р. місячно, в переводі на ті рублі приблизно 50р. в місяць. Памятаю також, до головної каси прийшов якийсь досить недбало одягнений робітник, але з надзвичайно бадьористим і зухвалим виглядом; прийшов, одрекомендувався: “Член с.-д. партії большевиків”, показав свій членський квиток, зложив до каси 3 карб., яко жертву денного заробітку, і побажавши нам успіху, поцілував дамам ручки і з таким самим незалежним виглядом відійшов.

Крім грошей жертвували люде також і цінні речі — брошки, браслєти, старі медалі, червінці й т. и. Але таких речей взагалі було небагато. Робилися збори грошей ще й до карнавок (скарбонок) одну частину яких було роздано по пунктах, а другу — збірщикам на вулицях. Всі ці карнавки було пронумеровано, запечатано й роздано збірщикам за списками. Повернені карнавки було розпечатано лише по закінчення дня Нац. Фонду в присутности спеціяльно призначеної для цього комісії. Кожна карнавка мала своє число й при підрахунках в книзі, де було занотовано кожну карнавку, проти неї виставлялася сума, яку було з неї вийнято. Гроші, які було зібрано по рідних пунктах Київа під квитки, здавалися до нашої головної каси разом з квитковими книгами. До головної ж каси вступали також і від продажу на пунктах українських книжок, які під час дня Нац. Фонду надзвичайно добре розходилися. Справу продажу укр. книжок на пунктах взяла на себе письменниця Л. Яновська, й дуже добре її впорядила й потім обрахувала.

По закінченню дня Нац. Фонду Комітет зібрався до банку, одним з директорів якого був відомий громадський діяч М. Синицький, який запропонував до послуг Комітету частину банковських сейфів для приміщення в них зібраних грошей. Тут в банку в неурядові години й було зроблено підрахунок всіх зібраних сум. Паперові гроші було вкладено до державного банку на біжучий рахунок, а все золото й срібло, яке в той час вже по руках не ходило, а також багато мідяних пятаків і ріжні цінні речі було зложено до сейфів банку, при чому на всі зложені гроші й речі було складено детальний опис з формальними підписами відповідаючих за них осіб. Подвійні ключі від сейфів було поділено: один примірник було віддано бухгальтеру Ц. Ради п. Лютому, а другий було постановлено віддати мені.

Цим чином — передачею зібраних і підрахованих до банку грошей і припинялася функція Комітету для влаштування дня Нац. Фонду. І хоча гроші все ще й далі надходили до каси Ц. Ради від ріжних земств і інших інституцій України, але гроші ці вже не переходили через Комітет, а вступали просто до бухгальтерії Ц. Ради. Ці суми були, розуміється, значно більші за ті, які ми, Комітет, назбирали перед і під час самого дня Нац. Фонду, бо деякі земства почали переводити значні асиґнування на Ц. Раду, але гроші ці вступали в правильному порядку і їм легко могла дати раду сама бухгальтерія Ц. Ради.

По закінченні всіх підрахунків я зробила справоздання в кінці червня в засіданні Малої Ради. Справа переведена була з добрим успіхом і Рада ухвалила висловити мені подяку з занесенням до протоколу. І хоч грошей під той час на біжучому рахунку в державному банку було вже небагато, бо за червень місяць були витрачені, окрім біжучих видатків, на ріжні спеціяльні потреби Ц. Ради дуже великі суми (орґанізація власної друкарні, посилка делеґацій до Петербургу до Тимчасового Уряду і т. и.), але фінансові здобутки дня Нац. Фонду, поруч того, що були сами з себе вельми значні, мали ще й те велике значіння, що прийшли в той саме час, коли Ц. Рада, розвинувши вже широко свою діяльність, їх найбільше потрібувала.

Тим часом з 1-го липня вже почав функціонувати Ґенеральний Секретаріят фінансових справ, і перший секретар його Христофор Барановський перейняв на себе і функції скарбника Ц. Ради, яким перше до 20-х чисел червня був В. Коваль, а по його зреченні було призначено мене. Але фактично справ скарбник Ц. Ради В. Коваль мені не встиг передати, й всі його справи безпосередньо поступили до п. Хр. Барановського. Тоді ж зараз і я ознайомила його з грошевими справами дня Нац. Фонду, передавши до бухгальтерії Ради, де вже працювали кілька платних урядовців, з бухгальтером п. Лютим на чолі, й все діловодство Нац. Фонду.

Невдовзі я виїхала на село до своїх рідних на Чернигівщину й там цілий місяць відпочивала після 3-хмісячної найтяжчої, яку зазнала праці — праці в Ц. Раді, де я що-дня з раннього рана до пізнього вечора, а іноді й ночі висиджувала над тяжкою працею орґанізаційною, а далі — біля ріжних підрахунків і справоздань.

Коли в серпні місяці я повернула до Київа, Ґенеральним Секретаріятом справ фінансових заправляв вже не Хр. Барановський, а проф. М. Туган-Барановський. Справу фінансового становища Ц. Ради я все ще почувала собі близькою й тому зараз же пішла до нового Ґенерального Секретаря. Коли я розмовляла з ним про справи Нац. Фонду й про потребу, на мою думку, тепер, коли вже є правдивий господар справ фінансових — Ґенеральний Секретаріят, обрахувати й впорядкувати й ті кошти, що впливали безпосередньо до каси Ц. Ради, через бухгальтерію до утворення Ґенерального Секретаріяту, — то п. Міністер Фінансів дивився на мене такими здивованими очима, що було ясно, як далеко його думка від цієї, такої чужої, дрібної, як тепер вже йому очевидно здавалося, справи. Він, правда, визнавав потребу впорядкувати цю справу, але… — “єсть стільки справ державного маштабу,” сказав він мені на прощання. Центральна Рада перебирала вже повноту влади на Україні й Міністер Фінансів плянував бюджет уже на десятки чи й сотки мільйонів, а не якісь сотки тисяч.

На цьому моя активна діяльність в Ц. Раді закінчилася. На мене спала нова праця. Мене було поставлено на чолі Комітету, який було утворено при Т-ві допомоги населенню України, що постраждало від війни, і якому було передано всі допомогові інституції “Земгора” і “Татіянівського Комітету”. Треба було налагодити справу 23-х дитячих захистків та ще в таких умовах життя, коли правильних сталих асиґнувань на утримання захистків не було, й кожну копійку треба було виривати з державної скарбниці.