Станіслав Лясковніцький про роботу львівських журналістів і видавців на зламі XIX–XX століть

За підтримки мого дідуся[1], який у той час працював у “Dzienniku Polskim” у Львові, мого батька[2] прийняли до складу співробітників цього видання, і там він розпочав свою журналістську працю, в якій застрягнув уже назавжди. В той час він відбув однорічну військову службу і закінчив офіцерську школу. Після маневрів він став підпоручником піхоти і невдовзі перейшов до “Słowa Polskiego”. Цей часопис редагували Романович[3] і Рутовський[4], очільники Польського поступового сторонництва. Батько керував досить складним і відповідальним напрямком – був оглядачем засідань австрійського парламенту і виконував свої обов’язки вночі. Як австрійський офіцер резерву, він плинно володів німецькою мовою, перекладав телеграми і приймав телефонні повідомлення з Відня, які відразу йшли до ранкового видання газети. Приходив додому о 7 годині ранку і лягав спати. Прокидався близько 14 години, їв обід і після полудня йшов на різноманітні збори та до кав’ярні Шнайдера[5], де збиралася львівська богема: письменники, поети, журналісти, художники, скульптори, музиканти. Щоденним завсідником кав’ярні був поет Ян Каспрович[6], а також Ян Ґалль[7], композитор, засновник і диригент хору “Ехо”. Каспрович завжди засідав за тим самим столиком. Проводив у кав’ярні пообідню пору, часто засиджуючись до пізньої ночі. Замовляв пляшку коньяку, що не випив, залишалося в пляшці до наступного дня. У цій кав’ярні проводив заняття зі студентами Войцех Дідушицький[8], доцент Львівського університету. Після лекції з історії мистецтва він забирав усіх студентів (їх було кільканадцять) на семінар до кав’ярні. […]

Посиденьки богеми часто затягувалися допізна. Кульмінаційний пункт обміну думками і політичними переконаннями припадав поміж 12-ою і 1-ою ночі. Батько вже не брав у цьому участі, бо давно сидів біля міжміського телефону до Відня. Після двох років такої роботи батько став працювати перед полуднем, очолив один з відділів редакції і став театральним рецензентом. З цього періоду походить його дружба з Ґабріелею Запольською[9], яка певний час теж працювала у “Słowie Polskim”, пишучи фейлетони. Запольська була тоді вже знаною авторкою повістей і драматичних творів, які ставили у Львівському театрі. Була особою дуже нервовою, імпульсивною, і часом через якісь невдачі з нею під час роботи в редакції ставалися напади істерики; вона кидалася на землю, била ногами по підлозі, і важко було її заспокоїти. Всі тікали з кімнати, залишався тільки мій батько, який спокійно сидів у кріслі, курив цигарку і чекав, доки мине напад. Увіщуваннями, своїм вродженим чуттям такту і лагідністю він зрештою заспокоював пані Ґабріелю. Їхня дружба тривала до кінця життя видатної авторки. Якийсь час Запольська працювала і у “Wieku Nowym”, який редагував батько. Писала досконалі фейлетони, а її повість “Пан поліцмайстер Таґєєв” “Wiek Nowy” друкував уривками. Після смерті Запольської відділом фейлетонів у “Wieku Nowym” керувала відома художниця Броніслава Ріхтер-Яновська[10].

Власником “Słowa Polskiego” був Станіслав Щепановський[11], багатий, знаний нафтопромисловець, власник багатьох теренів і копалень у Бориславі. У 1899 р. він продав “Słowo Polskie” Національно-демократичному сторонництву, яке призначило головним редактором Зиґмунта Васілевського[12] з Варшави. Романовича і Рутовського звільнили. Наступного дня за редакційними столами майже нікого не застали. Покинув місце праці мій батько, його приятелі: Леопольд Шендерович[13], Антоні Поплавський (т. зв. Плясьо), директор друкарні Зиґмунт Галацінський[14], з адміністрації Юзеф Кшиштофович і чимало інших співробітників. Залишилося небагато. Незадовго перед тим помер головний адміністративний директор “Słowa Polskiego”, Навроцький, приятель мого батька, прекрасний організатор, наріжний камінь популярного часопису “Wiek XX”, який він створив і став провадити за рік до смерті. Мій батько був редактором цього часопису і запропонував удові, пані Навроцькій, і надалі видавати “Wiek XX” у Львові. Справи цього щоденника йшли бездоганно і наклад швидко зростав. Пані Навроцька, однак, не хотіла ризикувати і продала часопис за 800 гульденів. Часопис цей через рік збанкрутував. Батько залишився без роботи. Разом зі своїми приятелями він заснував інше видання під назвою “Nowe Słowo Polskie”. Редакція “Słowa Polskiego” розпочала процес щодо назви – і виграла. Тоді батько разом з Шендеровичем, Галацінським, Поплавським і Яновичем, який позичив грошей, заснували видання під назвою “Wiek Nowy”. Одну велику кімнату на першому поверсі при вулиці Хорунщизни[15] поділили на чотири частини дерев’яними перегородками. В одній частині була редакція, в другій адміністрація, в третій відділ розповсюдження (неабияка новинка на ті часи), четверту частину було призначено для відвідувачів. Щоденник друкували в одній з малих друкарень Львова – у кредит; розповсюджували його головно через рознощиків. Спочатку було важко, часопис ледь тримався на поверхні, борги зростали з кожним днем.

У 1902 р. під час першотравневої демонстрації австрійська влада влаштувала атаку уланів на робітників-демонстрантів. Здається, був один убитий і кільканадцять поранених[16]. Цей інцидент львівські газети описали в коротких нотатках, “Wiek Nowy” подав розлогий огляд, і цей факт став переломним. Наклад почав зростати, прибували гроші. “Wiek Nowy” був найдешевшим часописом у Львові, коштував 2 центи, його редагували на кшталт віденської “Kronen Zeitung”, як популярне видання. Батько казав, що видання заснували для того, щоб кожен візник фіакру у Львові міг його читати і при тому навчитися грамотної польської мови. І справді, через рік після появи газети в полудень можна було побачити, як мало не всі візники фіакрів читали на козлах “Wiek Nowy”. Часопис з’являвся не вранці, як інші, а в полудень – через це мало найновіші відомості з ночі та передполудня.

У 1904 р. спалахнула російсько-японська війна. “Wiek Nowy” давав розлогі повідомлення, кількість читачів росла як на дріжджах. Маленьку кімнатку змінили на просторе приміщення на вул. Клементини з Танських Гоффманової[17]. Приміщення виглядало презентабельно. Наклади інших львівських часописів почали зменшуватися, “Wiek Nowy” стала читати також й інтелігенція. […]

Тадеуш Сас Зубжицький[18] був фахівцем з січневого повстання 1863 р. Почали його смикати.

– Тадзю! Ти заробляєш купу грошей, береш по 5 центів за рядок та ще й махлюєш, пишеш: заграли гармати…… і крапки до кінця рядка. 5 центів у кишені.

На це Тадзьо відповідає:

– Тільки 2 центи заробляю, бо решту забирає дружина, вона думає, що я отримую 3 центи за рядок. Що ж мені залишається на горілку?

– Тадзю, але якби стільки росіян загинуло під час повстання, скільки ти вимордував у своїх фейлетонах, то російський народ давно вже перестав би існувати. У тебе ж у дрібній сутичці гине кількасот москалів, а з повстанців один загинув, кільканадцять поранено.

Через якийсь час після того прийняття Тадзьові влаштували чудову витівку. Перед фейлетоном Тадзьо часто давав якесь друковане петітом[19] гасло, напр. “У війні потрібно бути левом або лисом” чи щось схоже. Йому надрукували таке гасло: “2 центи я, решту взяла дружина – ще Польща не загинула”. Об 11 годині поклали на столі кожного члена редакції примірник щоденника, який пахнув свіжою друкарською фарбою. Надрукували кільканадцять примірників з тим гаслом, після чого гасло усунули долотом, і щоденник пішов на місто. Тадзьо бере номер до рук, читає свою статтю, червоніє на обличчі:

– О рани Господні! – і прямує до друкарні, де питає:

– Скільки примірників уже пішло на місто?

– Ех, небагато, щось тисяч з 10.

Біжить до метранпажа, хапає його обома руками за фартух і кричить:

– Лайдаку, ти мене зганьбив на все життя!

Справу швидко з’ясували під загальний сміх, і все закінчилося доброю пиятикою.

В оригіналі польською мовою

Za poparciem mego dziadka, który wówczas pracował w „Dzienniku Polskim” we Lwowie, ojciec mój przyjęty został w skład pracowników tego pisma i tam zaczął swą pracę dziennikarską, w której ugrzązł już na stałe. W tym czasie odbył jednoroczną służbę wojskową i ukończył szkołę oficerską. Po odbyciu ćwiczeń został mianowany podporucznikiem piechoty i wkrótce potem przeszedł do „Słowa Polskiego”. Pismo to było redagowane przez Romanowicza i Rutowskiego, przywódców Polskiego Stronnictwa Postępowego. Ojciec prowadził dość ciężki i odpowiedzialny dział – był sprawozdawcą posiedzeń Parlamentu austriackiego i pełnił swe obowiązki w nocy. Jako rezerwowy oficer austriacki władał biegle językiem niemieckim, tłumaczył depesze i odbierał telefony z Wiednia, które szły od razu do porannego wydania gazety. Przychodził do domu o godzinie 7 rano i kładł się spać. Wstawał około godziny 14, jadł obiad i po południu udawał się na rozmaite zebrania oraz do kawiarni Schneidera, gdzie zbierała się lwowska cyganeria: pisarze, poeci, dziennikarze, malarze, rzeźbiarze, muzycy. Codziennym bywalcem kawiarni był poeta Jan Kasprowaicz oraz Jan Gall, kompozytor, założyciel i dyrygent chóru „Echo”. Kasprowicz urzędował stale przy tym samym stoliku. Spędzał w kawiarni popołudnie siedząc często do późnej nocy. Zamawiał butelkę koniaku, co nie wypił, zostawało w butelce do następnego dnia. W kawiarni tej odbywał ćwiczenia ze studentami Wojciech Dzieduszycki, docent UJK we Lwowie. Po wykładzie z historii sztuki zabierał wszystkich studentów (było ich kilkunastu) na seminaria do kawiarni. […]

Posiedzenia cyganerii przeciągały się często do późnych godzin. Kulminacyjny punkt wymiany zdań i przekonań politychnych przypadał między 12 a 1-szą w nocy. Ojciec już nie brał w tym udziału, siedział dawno przy telefonie międzymiastowym do Wiednia. Po dwóch latach tej pracy ojciec przeszedł do pracy przedpołudniowej, objął jeden z działów redakcyjnych i został recenzentem teatralnym. Z tego okresu datuje się przyjaźń jego z Gabrielą Zapolską, która przez pewien czas również pracowała w „Słowie Polskim” pisząc felietony. Zapolska była wówczas znaną już autorką powieści i sztuk teatralnych, które grano w Teatrze Lwowskim. Była osobą bardzo nerwową, impulsywną i czasami przy jakimś niepowodzeniu dostawała w redakcji podczas pracy ataków histerycznych; rzucała się na ziemię, biła piętami o podłogę i trudno było ją uspokoić. Uciekali z pokoju wszyscy, zostawał jedynie mój ojciec i spokojnie siedząc na krześle oraz paląc papierosa czekał, aż atak minie. Perswazją, swym wrodzonym poczyciem taktu i łagodnością uspokajał w końcu panią Gabrielę. Przyjaźń ich dotrwała do końca życia wielkiej autorki. Zapolska pracowała jakiś czas także w „Wieku Nowym” redagowanym przez ojca. Pisała doskonałe felietony, a powieść jej pt. Pan policmajster Tagiejew była drukowana w odcinkach „Wieku Nowego”. Po śmierci Zapolskiej dział felietonów w „Wieku Nowym” prowadziła znana malarka Bronisława Rychter-Janowska.

Właścicielem „Słowa Polskiego” był bogaty, znany przemysłowiec naftowy, właściciel wielu terenów i kopalń w Borysławiu, Stanisław Szczepanowski. W r. 1899 sprzedał on „Słowo Polskie” Stronnictwu Narodowo-Demokratycznemu, które na naczelnego redaktora wyznaczyło Zygmunta Wasilewskiego z Warszawy. Wymówienie dostali Romanowicz i Rutowski. Na drugi dzień zastano prawie wszystkie biurka redakcyjne puste. Odszedł z miejsca mój ojciec, jego przyjaciele: Leopold Szenderowicz, Antoni Popławski (tzw. Plasio), dyrektor drukarni Zygmunt Hałaciński, z administracji Józef Krzysztofowicz i wielu innych współpracowników. Zostało niewielu. Niedługo przedtem zmarł naczelny dyrektor administracyjny „Słowa Polskiego”, Nawrocki, przyjaciel mego ojca, świetny organizator, filar prowadzonego przez siebie popularnego pisma pt. „Wiek XX”, który stworzył na rok przed swoją śmiercią. Mój ojciec był redaktorem tego pisma I zaproponował wdowie, pani Nawrockiej, dalsze wydawanie „Wieku XX” we Lwowie. Dziennik ten szedł doskonale i nakład jego szybko rósł. Pani Nawrocka nie chciała jednak ryzykować i pismo sprzedała za 800 guldenów. Pismo to po roku padło. Mój ojciec został wówczas bez pracy. Wraz ze swymi przyjaciółmi założył inne pismo pt. „Nowe Słowo Polskie”. Redakcja „Słowa Polskiego” wytoczyła proces o nazwę – proces wygrali. Wówczas ojciec mój z Szenderowiczem, Hałacińskim, Popławskim i Janowiczem, który pożyczył pieniądze, założyli pismo pt. „Wiek Nowy”. Jeden olbrzymi pokój na parterze przy ulicy Chorążczyzny podzielono na cztery części drewnianymi przegrodami. W jednej części była redakcja, w drugiej administracja, w trzeciej dział kolportażu(wielka nowość w tych czasach), czwarta część była przeznaczona dla interesantów. Dziennik drukowano w jednej z małych drukarń we Lwowie – na kredyt; rozpowszechniano go głównie przy pomocy kolporterów. Z początku było ciężko, dziennik z trudem utrzymywał się na powierzchni, długi rosły z każdym dniem.

W r. 1902 podczas demonstracji pierwszomajowej władze austriackie urządziły szarżę ułanów na demonstrujących robotników. Zdaje się był jeden zabity i kilkunastu rannych. Ten incydent lwowskie pisma opisały w krótkich notatkach, „Wiek Nowy” dał obszerne sprawozdanie i ten fakt stał się przełomowy. Nakład zaczął rosnąć, przypływały pieniądze. „Wiek Nowy” był najtańszym pismem we Lwowie, kosztował 2 centy, był redagowany na wzór wiedeńskiej „Kronen Zeitung”, jako pismo popularne. Mój ojciec mawiał, że pismo zostało założone po to, aby każdy fiakier we Lwowie mógł je czytać i nauczyć się przy tym używania poprawnego języka polskiego. I rzeczywiście, w rok po ukazaniu się pisma widziało się w południe prawie wszystkich fiakrów czytających na koźle „Wiek Nowy”. Pismo ukazywało się nie, jak inne pisma, rano, lecz w południe – wskutek tego miało najnowsze wiadomości z nocy i przedpołudnia.

W r. 1904 wybuchła wojna rosyjsko-japońska. „Wiek Nowy” dawał obszerne wiadomości, liczba czytelników rosła jak na drożdżach. Zmieniono mały lokalik na obszerny lokal przy ul. Klementyny z Tańskich Hoffmanowej. Lokal wyglądał reprezentacyjnie. Nakłady innych pism lwowskich zaczęły spadać, „Wiek Nowy” zaczęła czytać również i inteligencja. […]

Tadeusz Sas Zubrzycki był specjalistą od powstania styczniowego r. 1863. Zaczęto go naciągać.

– Tadziu! Ty zarabiasz masę pieniędzy, bierzesz po 5 centów od wiersza i jeszcze oszukujesz, piszesz: zagrały armaty…… i kropki do końca wiersza. 5 centów już jest.

Na to Tadzio odpowiada:

– Tylko 2 centy zarabiam, bo resztę żona zabiera myśląc, że ja biorę 3 centy od wiersza. Cóż mi zostaje na wódkę?

– Tadziu, ale gdyby tylu Rosjan zginęło podczas powstania, ilu ty ich wymordowałeś w swoich felietonach, naród rosyjski już dawno przestałby istnieć. Przecież u ciebie w drobnej potyczce ginie kilkuset Moskali, z powstańców jeden zabity, kilkunastu rannych.

W jakiś czas po tym przyjęciu urządzono Tadziowi wspaniały kawał. Przed felietonem Tadzio dawał często drukowane petitem jakieś motto, np. „W walce trzeba być lwem albo lisem” lub coś podobnego. Wydrukowano mu następujące motto: „2 centy ja, resztę żona wzięła – jeszcze Polska nie zgineła”. O godzinie 11 położono na biurku każdego z członków redakcji pachnący świeżą farbą drukarską egzemplarz dziennika. Wybito kilkanaście egzemplarzy z tym mottem, po czym motto usunięto dłutkiem i dziennik poszedł na miasto. Tadzio bierze numer do ręki, czyta swój artykuł, czerwienieje na twarzy:

– O rany boskie! – i pędzi do drukarni, gdzie pyta:

– Ile egzemplarzy poszło już na miasto?

– Ech, niedużo, dopiero coś 10 tysięcy.

Biegnie do metrampaża, łapie go dwiema rękami za fartuch i krzyczy:

– Łajdaku, zniesławiłeś mnie na całe życie!

Sprawę wkrótce wśród ogólnego śmiechu wyjaśniono i skończyło się na tęgim piciu.

Примітки:

[1] Юзеф Альбін Лясковніцький (1841–1909) – письменник, журналіст, багаторічний співробітник “Dziennika Polskiego” та його відповідальний редактор.
[2] Броніслав Лясковніцький (1866–1944) – журналіст, видавець, громадський діяч, співзасновник і до 1939 р. головний редактор львівської газети “Wiek Nowy”.
[3] Тадеуш Романович (1843–1904) – публіцист, журналіст, політик, депутат Галицького крайового сейму (1880–1904) та австрійської Державної ради (1901–1902).
[4] Тадеуш Рутовський (1852–1918) – публіцист, журналіст, політик, депутат Галицького крайового сейму (1889–1895, 1901–1914) та австрійської Державної ради (1888–1900). У 1905–1914 рр. був віце-президентом, а під час російської окупації 1914–1915 рр. – президентом Львова.
[5] Кав’ярня Шнайдера знаходилася на вул. Академічній, 7 (тепер просп. Шевченка) і була зачинена у 1912 р. у зв’язку зі знесенням будинку.
[6] Ян Каспрович (1860–1926) – поет, перекладач, літературний критик, професор Львівського університету, у 1921–1922 рр. його ректор.
[7] Ян Кароль Ґалль (1856–1912) – композитор, викладач, хоровий диригент. Був викладачем музики у низці міст, в т. ч. Кракові і Вроцлаві, у 1896 р. переїхав до Львова і став мистецьким керівником і диригентом хору “Ехо”.
[8] Войцех Дідушицький (Дзєдушицький) (1848–1909) – політичний діяч, письменник, мистецтвознавець, професор Львівського університету, депутат кількох скликань австрійського парламенту (1879–1885, 1895–1909) та Галицького крайового сейму (1887–1909), у 1906–1907 рр. міністр для Галичини.
[9] Ґабріеля Запольська (1859–1921) – письменниця і акторка, авторка повістей “Каська Каріатида”, “Про що не говорять”, “Про що навіть думати не хочеться”, п’єс “Їх четверо”, “Моральність пані Дульської” та інших.
[10] Броніслава Ріхтер-Яновська (1868–1953) – художниця, публіцистка, письменниця, одна з найвідоміших мисткинь Кракова першої половини XX ст. Її брат, Станіслав Яновський, був другим чоловіком Ґабріелі Запольської.
[11] Станіслав Щепановський (1846–1900) – економіст, інженер, нафтовий підприємець, громадський діяч, депутат австрійського парламенту та Галицького крайового сейму. Автор праці “Злидні Галичини в цифрах” (1888), яку вважають першою програмою реформування галицької економіки.
[12] Зиґмунт Васілевський (1865–1948) – журналіст і політичний діяч, у 1902–1915 рр. головний редактор “Słowa Polskiego”. У 1915 р. виїхав до Києва. У міжвоєнний період був головним редактором часописів “Gazeta Warszawska” і “Myśl Narodowa”.
[13] Леопольд Шендерович (1868–1928) – журналіст, редактор газети “Słowo Polskie”, згодом директор і співредактор “Wieku Nowego”.
[14] Зиґмунт Галацінський (1859–1921) – друкар, видавець, письменник, автор збірки оповідань “Злосливі історії” (1920).
[15] Тепер вул. Скорика.
[16] Автор дещо помилився: насправді ці події відбувалися не 1 травня, а в ході страйку будівельників на початку червня, але розгін демонстрації справді супроводжували людські жертви.
[17] Тепер вул. Руданського.
[18] Тадеуш Сас-Зубжицький (1876–1928) – письменник, громадський та військовий діяч, кавалер ордена “Virtuti Militari”.
[19] Друкарський шрифт, розмір якого становить 8 пунктів (близько 3 мм).