Вітай Києве, — прощай Києве!
Поїзд, один з багатьох, окружив Львів і понісся на схід. Минає села й міста, спершу ці ближчі, нам відомі з особистого побуту, чи з оповідань знайомих, що там жили чи побували. Ми все шукаємо способу передати вістку своїм близьким. Це здається справою великої ваги. Кидаємо карточки через віконце людям, що проходять повз поїзд, навіть коли він у русі. Часом бачимо, як хтось підійме карточку і махне до нас рукою. Може, вишле туди — додому. Але ж до якого дому, його вже нема. Але все таки до рідного міста, до своїх.
Ось Тернопіль. Тут випускають по дві особи з вагону по воду. Очевидно, під конвоєм. Біля помпи, де набираємо води, ціла товпа. Бачимо співчутливі погляди, падають питання, та до нас близько нікого не допускають. Якийсь залізничник, користаючись з неуваги конвоєнтів, підбігає і тиче мені в руку пачечку. Уже у вагоні бачу, що це сніданок, який йому певно жінка приготувала до праці. Два окрайці хліба з ковбасою, — скільки ж зворушливого співчуття в цім жесті.
Але їдемо дальше — ось границя, давній кордон. Ми на території Великої України, яку знаємо з оповідань, про яку мріяли. Тільки мама (Дарія Шухевич-Старосольська, прим.) тут бувала. Колись їздила вона сюди з Галичини і перевозила нелеґальну літературу, тоді, коли наші батьки в спільних організаціях боролися проти царського режиму. Якже ж інакше їде вона тепер. Сидить у своєму куточку з головою, спертою прикметним собі згином на руці. Її карі блискучі очі повні спокійної резиґнації, і тільки, коли дивиться на нас, у них розпучлива турбота, жура за нас, не за себе.
Кордон значать не тільки назви місцевостей. Міняється і краєвид. Основна тема — погано оброблені поля, сірі, занедбані будинки. Кордон позначений теж вбого вдягненими людьми, що приглядаються нам, а ми їм. Всьому характерний цей сірий кольорит, і людям і будинкам.
У Жмеринці знову йдемо по воду. Знову товпа, що приглядається нам. Та тут у поглядах більше цікавости, ніж співчуття. І тут пробую передати карточку. Хоч нас пильнують, то проходячи коло дівчини, приблизно в моєму віці, що стояла, не зводячи з нас очей, даю їй листа і, користаючись з того, що конвоєнт зайнятий, прошу:
— Купіть марки та вкиньте листа у скриньку!
Дівчина бачить, що разом з листом даю їй копійки, віддає їх і каже:
— Будьте спокійні, кину! — Потім додає: — А ви дивитесь на нас, як на диких звірів.
Здивована хочу спитати, що вона має на думці, але нас переганяють далі. Ще довго думаю над її словами. Що вона мала на думці? Чому ми можемо думати про них, що вони — “дикі звірі”? Чи тому, що вони так вдягнені, що їх вигляд у порівнянні з нами такий жалюгідний? Чи може тому, що вони, мов дикі звірі, зайняли без війни нашу землю і поводяться там, наче “дикі звірі”. Ще довго звучать мені у вухах слова цеї “вільної” дівчини до мене, замкненої у товарному вагоні.
Аж ось Золотоверхий Київ! Нам пощастило дібратися до віконця, яке весь час облягають співтовариші дороги. Тут вони, видно, визнали за нами право дивитися. Ми стоїмо з братом (Ігорем Старосольським, українським архітектором, реставратором, прим.) при вікні. Ми на мості, під нами широка ріка. Заходить сонце, в його золотистому сяєві ми бачимо стрімкі узбіччя Дніпра. Поїзд їде по мості, дуже поволі, ледве посувається. Відрізняємо Володимирську гірку, здається, що бачимо пам’ятник св. Володимирові. Сонце золотить бані церков. Ми дивимося на столицю України, про яку мріяли, яку так дуже хотіли побачити. Поїзд задержався на половині мосту. У вагоні мовчанка; ми мовчки, без слова, зосереджено дивимось, вбираємо в себе цей незабутній, озолочений заходячим сонцем краєвид.
Вітай Києве! Прощай Києве!
А потім все на схід і на схід. Куди? На наші питання не відповідають конвоєнти, що приносять нам часом хліб або випускають по воду, ані люди, що проходять вздовж вагонів, ані ті, повз яких ми проходимо, коли йдемо по воду на станціях малих містечок чи сіл. Там повно людей з дітьми, клунками, старих і молодих. Вони приглядаються нам, а ми їм. Куди вони їдуть, чому так мандрують? Тільки згодом довідуємося, яка причина і ціль цієї мандрівки народів. У Радянському Союзі усі шукають собі кращого місця, бо всюди важко жити.
На якійсь станції, де стоїмо довше, на сусідніх з нашим поїздом рейках стоїть поїзд, а близько нашого вагону — льокомотива. Ми кличемо до машиніста:
— “Чи не знаєте, куди нас везуть? Що з нами буде?”
Він ніби не чує, але коли вже зовсім стемніло, підходить до нашого вікна і питає, хто ми і звідки. Коли пояснюємо, що ми українці і що везуть нас зі Львова в невідомому напрямі, він оглядається, чи хто не йде, і каже:
— Не знаю точно, куди вас везуть, але там десь уся моя сім’я. Ви не розпачайте, не може ж так бути завжди. Мусить прийти кінець цьому горю. Обіцяв ще дізнатися, куди спрямований цей поїзд, але, поки він удруге прийшов, наш поїзд рушив, і ми вже його більше не бачили.
Назви малих станцій нічого нам не кажуть, ми про них ніколи не чули. Аж ось Урал, якийсь менший, ніж ми собі уявляли. Кожний знав тільки цей брунатний ланцюг гір на карті, за якою уже Азія. Вони привітала нас пісковою бурею, після якої ще довго находили ми пісок у всіх кутках вагону, в одежі і речах, хоч тісно зачинили віконечко.
У вагоні з дня на день важче дихати. Маленька діра, яка має служити за виходок, придумана хіба для більшої наруги. Ми засланяємо її коцами та якимись простиралами, хто що дав на цю ціль. Але ж її не можна вдержати в чистоті і з неї розходиться на вагон щораз то гірший сморід. Води нема, щоб можна було обмити дошки довкола діри.
Ранок починається найчастіше тим, що з вікна сусіднього вагону все один і той самий дівочий голос зачинав кричати щосили:
— Води, води!…
Скоріше чи пізніше, змучені або знуджені тим криком конвоєнти отвирають один за одним вагони та випускають по дві особи по воду. Біда тільки в тому, що нема в що її брати. Інколи приносять нам хліб. Не всі ще вміють його оцінити. У декого, може, є ще якісь запаси з дому і їм цей темний, важкий хліб не смакує. У інших немає зовсім що їсти, і з тими треба якось ділитися. Десь за Уралом до вікон прибігають діти і просять нас… хліба. Це каже усім цінити хліб. Що жде нас, коли ці, вільні, просять його в нас.
Поволі втрачаємо відчуття часу, бо вміру того, як просуваємося на схід, сонце зміняє час свого сходу та заходу. Після сонця ми орієнтуємося, що поїзд змінив напрям: їдемо на південь. За вікном знову гори, які це гори, не знаємо.
Вже майже три тижні в дорозі, аж ось вночі поїзд задержався і стоїть довше, ніж будьколи. Вранці за вікном, біля якого на дошках спимо, показався ще снігом покритий степ, трагічний у своїй одноманітності. Тільки добре приглядаючись, можна було відрізнити хати. Віяв вітер, ніс піском та дрібними камінцями, грав на телефонних стовпах. Ми почули гуркіт отвираних дверей сусідніх вагонів, спершу тих дальших, потім ближчих… вже сусіднього. Відчинено і наш. Ми приїхали на місце призначення.
Представлений тут фрагмент є уривком зі спогадів Уляни Старосольської (Львів, 1912 – Нью-Йорк, 2011) – української журналістки і письменниці, депортованої радянською владою разом з мамою (піаністкою, журналісткою і редакторкою Дарією Шухевич-Старосольською) і братом Ігорем, з рідного Львова до Казахстану в часі Другої світової війни. Родина була відправлене туди вслід за репресованим у 1940-му році батьком, адвокатом Володимиром Старосольським. У 1946 році Уляна разом з братом повернулася зі заслання. Оселилася у Польщі, закінчила Познанський університет і здобула фах економіста. З 1967 року мешкала у США. Була редакторкою журналу Союзу українок Америки «Наше життя», членкою президії Об’єднання українських письменників «Слово» та Національної спілки письменників України. Найбільш відомою авторською збіркою Уляни Старосольської є нариси-спогади, видані під назвою “Розкажу вам про Казахстан. Нариси з пережитого”. Книжка вперше побачила світ у 1969 році у Канаді під псевдонімом Уляни Любович (дівоче прізвище бабусі Уляни – відомої діячки жіночого руху Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття Герміни Шухевич). У представленому тут фрагменті Уляна Старосольська фіксує три тижні подорожі на заслання, проведеної в одному з численних радянських товарних вагонів, що тоді курсували зі заходу на Схід. Вона описує досвід депортації, розпочатий “над раном фатальної п’ятниці 13 квітня 1940 р.”, побачений, крізь вузеньку щілину переповненого вагону, омріяний Київ, людей і уривки розмов, що їй вдалося вихопити по дорозі, зберегти в пам’яті і зафіксувати, як важливе свідчення злочину, вчиненого над її родиною і родинами тисяч інших, схожих до їхньої, історій.