Спогади дисидента Леоніда Плюща про Дніпропетровську психтюрму, 1973-1976

День звичайний

Туалет, перекур, сніданок. Сплю, бо діють нейролептики. Прокидаюсь від криків. Санітари б’ють хворого за нахабну поведінку. Той кричить, що хоче в туалет (а продуктів у нього немає чи давно вже не давав саме цьому санітарові). Прибігає сестра:

– Іваненко! Ти чому хуліганиш?

– В туалет хочу.

– Знов курити.

– Ні. По…

– Не висловлюйся. Обманюєш, знову курити.

Якщо медсестра «добра»:

– Гаразд. Тільки простежити, щоб не курив. Усі пальці он обгоріли від махорки.

Хтось голосно співає матірну пісню.

Інший так само голосно співає іншу, ще соромітнішу. Третій розповідає про свої сексуальні походеньки:

– Заскочили ми в село до фінів. Ні душі. Дивлюсь, ховається одна. Я «дуру» (пістолет) виймаю і на неї. «Лягай» – кажу, потім показую. Лягла…

Далі йдуть усі подробиці розправи з фінкою.

Я зацікавлено слухаю його: він найцікавіший оповідач. У його оповідях промайне сюжет, психологія учасників тих чи інших подій.

Мораліст. Бореться з лікарями і медсестрами за справедливість. Особливо любить розповідати про причини і подробиці того, як вбив свою дружину.

Про свій злочин багато хто розповідає, часто з патологічно-сексуальними подробицями.

І від цих розповідей не втечеш, як і від огидних частушок, пісень, суперечок, маячні.

Ось у Толі почались марення:

– Ой стала та чорная хмара…

Із цієї пісні він часто починає. Потім кричить, матюкається. Маячня у нього – римована.

Найчастіше римує «конституція».

– Конституція, туція, туція, туція, туція…, проституція, туція, туція…

До нього всі чомусь дуже добре ставляться.

Якщо на початку нападу не зв’яжуть, він, здоровенний паруб’яга, лізе до вікна бити шибки або в туалет, трощить усе підряд. Тоді доводиться кликати на допомогу наглядачів і санітарів з інших відділень.

Зв’язаний, він, як луна, відгукується на останні слова чиєїсь фрази:

– Толя, толя, толя, оля, оля, оля… Лікар, лікар, ікар, цар, дар…

Ах, … твою мать, мать, мать, су…, ви…бані, …ані, ні, ні…

Знову пісня про чорні хмари. Напад тягнеться годинами. Йому роблять укол, і він потихеньку заспокоюється. Ці напади в нього можуть початися і вночі. Тоді вже не спиш, чекаєш кінця.

От когось потягли на розмову з лікарем. Після розмови приходить, розповідає.

Зрідка на допити тягають і мене.

Знову: що писав, навіщо писав, чому не думав про родину.

Одного разу Ельза Кох, вона ж Еллочка Людоїдка, вона ж Елла Петрівна Каменецька пропонувала:

– Леоніде Івановичу! Якщо ви хочете швидше вийти на волю, маєте допомогти нам зрозуміти причини вашої хвороби. Напишіть автобіографію. Що спонукало вас до занять антирадянською діяльністю?

– Це щось на зразок сповіді, духовної автобіографії?

– От-от. Не бійтесь. Це потрібно насамперед вам.

– М… м… м…

– Ви боїтеся? Ні, ні, можете не писати про своїх друзів. І про ваші захоплення… жінками, про ваші стосунки з ними. Ви фрейдист, але чомусь соромитесь говорити про це відверто.

– Ось цього я вже напевно не описуватиму, бо вважаю, що це моя особиста справа. Та й духовну сповідь навряд чи напишу. Я не можу ґарантувати, що її якось не використає ГБ…

– Ні. Я ж вам казала: це не для ГБ, а для психіатрів. КГБ не втручається у наші справи.

– Гаразд. Я подумаю.

– Подумайте. Це ж не тільки вам потрібно: усвідомити помилковість ваших поглядів. Чим швидше ми вас вилікуємо від них, тим скоріше ви повернетесь до родини. Ми не пропонуємо вам викривати антирадянські таємниці вашого «руху демократів і націоналістів».

Я повернувся до палати, розповів про цю пропозицію іншим політичним. Виявилось, що такі пропозиції робили тільки тим «політикам», про кого більш чи менш широко знали. Тих, хто написав таку сповідь, на розмовах із лікарем змушували потім зрікатися кожної ідеї, і не лише зрікатись, а й письмово доводити безглуздість кожної ідеї, їхній утопізм, алогічність, дурість. Змушували зрікатися під акомпанемент самообпльовування. Бувало, що таке самообпльовування показували рідним. І навіть після цього ГБ чекало рік-другий, поки не давало дозволу виписати із психушки (чи то перевіряли, чи не буде рецидиву протесту, чи просто так).

Дехто з політичних сам, без запрошення, писав покаянну автобіографію. Звичайно, це були справжні хворі.

Зі сповідей глузували санітари, медсестри і лікарі.

– Ну що, Іванов, не хочеш тепер виступати по телевізору перед народом?

– Ні, Ніно Миколаївно, це я дурень був.

– А тепер ти не дурень?

– Вилікувався.

– А ти певен, що вилікувався?

– Так. Мене політика більше не цікавить.

– А газети читаєш?

– Тільки про спорт.

Зацікавлення спортом було показником того, що людина вилікувалась від політики.

Був у нас в 12-му відділенні Льоха Пузир. Він колись написав в обласну газету листа з критикою політики партій в якійсь галузі промисловості, а з висновками-узагальненнями. Цього листа він навіть нікому із знайомих не показував. У провінції цього досить, щоб сісти в табір або в психушку.

Коли я прибув до психтюрми, Пузир (прізвища не пам’ятаю) відсидів уже три роки. Зі мною і з Євдокимовим він майже не розмовляв (тільки раз сказав мені, що за дружбу з нами лікарі всім погрожують продовжити термін). Коли на комісії, що перевіряла, які зміни перебігу хвороби, його запитали, чи він читає газети, Пузир, не затинаючись, відповів:

– Нудно. Я тільки про шахи і футбол.

Еллочка Людоїдка підтвердила, що він увесь час грає в шахи і захоплюється спортом.

Після комісії Льосі по секрету повідомили, що його справу передали для виписки до суду.

Після бесіди із Еллочкою я пригадав свою розмову з Дрімлюгою у Павла Литвинова, своє власне бажання ще в 69-му році написати про те, як люди приходять до заперечення порядків у СРСР. Ну що ж. Треба буде, як вийду із психушки, це зробити, написати таку собі «Сповідь сина доби».

Ми з Євдокимовим поділились спогадами. Він із спадкової петербурзької інтеліґентної родини. Вболіває за Росію, за її культуру. Як журналіст набачився усієї брехливості преси, невлаштованості життя робітників та селян, нетямущості керівників. Він був на фронті.

А у мене…

Фрунзе. 1944 рік. Якийсь порожній будинок із підвалами. Кажуть, що там живуть розбійники, які крадуть дітей і на мило їх варять. Налякано заглядаю в підвали. Темно, щури…

Київ, 1963 рік. Я йду з відрами полем виливати водою ховрашків для сина. Прошу сільського хлопчика допомогти мені. За ним біжить його мати і голосно шепоче йому: «Цей дядечко з Києва. Він заведе тебе до лісу і висмокче всю кров». До неї дійшов відгомін боротьби з космополітизмом і сіонізмом, і вона перелляла його в класичну формулу ритуальних вбивств, поєднавши з казками про вампірів.

«Вісім грам свинцю й на мило» – написав до Петра Якіра якийсь «гомо совєтікус». 1969 рік.

У Фрунзе, в 1943 році мама віддала нас із сестрою у лікарню, здорових діток. Віддала, щоб хоч щось їли, бо їсти ж нічого, йде війна, а батько зник безвісти.

А тепер я, здоровий, маю підіграти їм і допомогти перетворити мене на душевнохворого.

1941 рік. Ми їдемо з мамою на машині, евакуюємось. Літаки з чорними хрестами. Мама хапає мене і ховає десь у кущах. Дерева, кущі, земля летить догори. Грім… Мені два роки, і це найраніший спогад: земля летить угору, а вгорі, в небі німці.

Бабуся розповідає мені, шестирічному:

– І приснивсь мені сон. Іван, батько твій, на білому коні приїхав. На смерть, значить. Чи приїде… Рано забіг. Він лейтенант був. Їх в дисанти якісь пускали. «Мамо, мамо, нащо ти їх в ікуацію відпустила! Там же бомблять німці все»… А потім пришли німці, мадяри. Мадяри люті були. А німці… некультурний народ. Зайде в хату, пердне й регоче».

Бабуся явно не розуміла, що той пердун вважав, що він – культура, а пердів, бо вважав бабусю за некультурну націю напівлюдей.

47-й рік. Голодно. Півроку буряковий борщ, півроку суп квасоляний. Ходили на поле збирати колоски, що лишились по жнивах. Дорослим не можна – засудять за крадіжку колгоспного майна. Дітям можна. Лазили на баштан – красти помідори, огірки, кавуни й дині. Сторож стріляє сіллю, та куди йому поцілити!

У лісі бабуся збирає сухі дрова і тягне на собі. Тяжко, мабуть, якщо і мені важко тягнути ломаки. Всі бояться об’їжджика – оштрафує за крадіжку державного майна. А чим взимку в печі топити? Торф не горить без дров.

Ось усе містечко заговорило про те, що з англійського полону хтось повернувся. Кажуть, англійці всіх наших полонених забрали з німецьких таборів і переправили у свої, в Африку. І хто тікає, того прив’язують до дерева, і мурахи африканські з’їдають його, одні кості залишаються.

Бабуся плаче і кляне англійців за те, що і батька ось так десь з’їли мурахи. Я яскраво уявляю його скелет – недавно знайшов скелет ящірки в мурашнику. Починаю ненавидіти англійців більше за німців.

– Треба їх розбити, як німців розбили.

Те ж саме каже й бабуся.

Ось воно, друге по порядку, звинувачення влади: дитячо-доросле. Спершу товариш Сталін закинув батька з одним пістолетиком десантником проти німецьких танків, а потім став пускати чутки про англо-американські табори, де тримають наших солдатів.

Санаторій. Потім знову Киргизія, місто Фрунзе. 1954 рік.

По місту не можна ввечері молодим хлопцям і дівчатам вільно ходити. Всі гуртуються у ватаги. Староста класу і комсорг належать до злодійської ватаги. Організовуємо ватагу і ми, п’ятеро друзів. Озброюємося одним кинджалом. Збираємося зв’язатися із міліцією, бо в мене з’явився задум створити ватагу проти злодійських та хуліганських ватаг (потім це здійснилось у формі «легкої кавалерії» і бригад підтримки міліції). Мене, звичайно, призначили комісаром нашої ідейно-безідейної ватаги.

Я – староста зоологічного гуртка Палацу піонерів. Ловимо мишей в полі. Зима. Із замету стирчить рука. Біжу з братом в міліцію. Відділи міліції один за одним відмовляються їхати з нами на місце події: «Не наш район». Нарешті їдуть з міського. Зґвалтування із вбивством.

Недалечко циганські шатра. Начальник, що з нами приїхав, одразу ж вказує на них. Я вірю, адже ж всі знають, що цигани – брехуни, ошуканці, вбивці (нікому не спадає на думку, що вони не дурні, щоб лишати труп поблизу від шатра).

Я вірю оповідкам про чеченців, інгушів, курдів, кабардинців та інші малі народи, що живуть біля Фрунзе. Вони зрадили Батьківщину німцям і тепер їм не дозволено не тільки жити в місті, а й з’являтися там. Тільки-но міліціонер спіймає когось із них, того посадять. Усі діти мого віку – і дорослі разом з нами – вірять, що ці «зрадники» вбивають російських та українських дітей. Ми з друзями йдемо в гори озброєні, з мисливською рушницею.

У школі змушують вчити киргизьку мову. Я спочатку гордо відмовляюсь – навіщо мені їхня мова, але потім все-таки вчу граматику. І сміюся з киргизенят. Я знаю не більше п’ятнадцяти кригизьких слів, та зате без зусиль відповідаю на запитання з граматики. Киргизенята чомусь погано засвоюють граматику. І тому в мене за чверть «4», у декого з них – «2». Я зневажаю училку киргизької – киргизуху. Мене ніхто свідомо не виховує в дусі презирства до корінних мешканців. Але це витає у повітрі. У ті часи киргизів та узбеків ще не називали «звірятками». Але півміста росіяни й українці (українці більше на околицях; це колишні розкуркулені). Вони грамотніші, посідають найкращі посади. Вони – носії передового, прогресивного, культурного…

Ось цього я також не забуду владі: як із мене, українського пацана, робили великоросійського шовініста, гнобителя чеченців, курдів, киргизів, білого расиста, засліпленого своєю інтернаціоналістичною місією культуртрегера.

І тепер, коли в Киргизії підводить голову «місцевий» націоналізм, то всі симпатії мої на його боці, навіть тоді, коли він переборщує в бік ненависті до колонізаторів, росіян. Особливо жалюгідна місія в українців. Тоді, коли Україна все більше русифікується, українці русифікують Киргизію.

Після Фрунзе ми переїжджаємо до Одеси.

30 рублів зарплати у матері. Вона мусить залишити сестру мою у Фрунзе – ніяк прогодувати нас обох. Жіночий, «дівочий» гуртожиток. Мій сліпий класово-національний протест – кагебізм. І це також на карб владі – фактичне виховання дітей в шовіністському дусі антисемітизму та кагебізму.

1956 рік. Крах віри.

Хіба можна забути вбивство мільйонів? Знищення всіх сподівань революції? Знищення російської літератури, мистецтва? Гальмування наукового розвитку. Страхітливу експлуатацію всього народу? Знищення націй, як фізичне, так і культурне? Брехню і терор? Цілковитий брак свобод? Фальсифіковані процеси, тюрми і табори, психушки, безробіття «дисидентів» і голод їхніх родин?

І, може, найголовніше – те, що не можна чесно жити, чесно працювати в жодній галузі?

І коли не найголовніше, то, може, найстрашніше – ось ця психушка, знущання із хворих, руйнування психічного здоров’я в політичних?

Ненависті і у хворих, і в здорових аж через край.