Записала і розшифрувала О. Кузьменко 06.07.2014 р. у с. Ісаків Тлумацького р-ну Франківської обл. від Карач Параски Дмитрівни (1932 р.н., с. Ісаків Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл.), яка була із сестрою вивезена на Сибір і повернулася 1985 р.
[Карач Параска, далі – К.П.:] …І нас вівозили на Сибір…
[Кузьменко Оксана, далі – К.О.:] А як то було? А ну розкажіть, як то було?
[К.П.:] Йой донечко моя! Я тобі все, я би коли розказала, ше на воловій шкірі бим не списала того. Отако було, шо брата, найстарший брат тогди (ходіть там хоть у холод, бо я не годна на сонці). За три неділі я пройшла триста кілометрів пішки.
[К.О.:] І скільки років Вам було, як ви так пройшли?
[К.П.:] Скільки років – з сорок семого, а се у… та я не памнєтаю уже…
[К.О.:] Вам п’ятнадцять років було.
[К.П.:] Я не памнятаю. Але там ше була старша сестра з двадцять девєтого року. І нас вивезли на Сибір…
[…]
[К.О.:] Та розкажіть, як то Вас виселяли?
[К.П.:] Йой, Боже, я, знаєш, може, до ладу уже і не скажу.
[К.О.:] Ну то згадайте, як пам’ятаєте.
[К.П.:] В сорок п’єтому, в cорок п’єтому році, після війни. А брат мій був з двадцять семого року, ну, і хлопці всі, шо були, то казали шо, як то… УПА, українське, ну..
[К.О.:] То Ви тут у Ісакові народились, я Вас переб’ю.
[К.П.:] Так, так. Але не тут. Се я вже тут побудувала, але в Ісакові. І наш брат пішов, ну, казали в УПА.
[К.О.:] То є Ваш рідний брат?
[К.П.:] Рідний брат, так. Він мав йти в армію, а то наказали в армію йти – та й зібрався в армію, а його перейшли на дорозі десь там, я не памнєтаю, як мама казала, та й забрали його в УПА, бо він був з двадцять третого року. І так десь і загинув, що ми його не виділи і не знаєм. Десь як забрали, то й так забрали. І ми лиш на цвинтарі лиш хрест поставили, шо його нема, та й всьо. Не знаю.
Ну а в нас сорок п’єтого, ше були… ше мама були молоді, ше був маленький братик в нас. І приїхали три фіри вдосвіта, і сказали: «Збирайтесь, поїдете на Сибір». «Шо можете узєти?» А шо можем узєти? Вони нікого нігде не пускают. Йой. І так нас… Ну, шо мама? А в мами дитина на руках, а ми ще такі малі, і шо ми знаєм узєти? Тай так забрали нас, то заїхало три фіри на подвір’я, тай так нас забрали до того, до Коршева. Коршів знаєте де таке? Не знаєте!
Привезли нас туда до Коршева, посадили в вагони, оті вагони-товарники. І так, не було ніде сісти, ні чого такого, то ми сиділи. Я була окалічила на коліна, на ноги, шо я не годна була ногу протєгнути. І так було, нас везли місяць у товарнякові, то, дитинко, не давали, бо я уже устидала казати сим хлопцям, не було вже ні встиду, нічого. Всьо у вагоні (вибач, і пісяти, і какати, і всьо). Але то не було нічо, бо то се не їло нічо, бо не було шо їсти. А потім загнали десь. То місяць нас везли в товарнякові, так, як худобу на бойню. То там плач, шо я нинькі [плаче], як ми бідили – страшне. І так, чуєш, місяць нас везли, у товарнякові у Омська область, та й у район нас привезли, у область ше вперед.
Там у області вже відкрили вагон, і сказали, шо «можете війти на двір». Але поставили з одного боку, той ешалон, і з другого боку, аби ніхто не втік. І так ми війшли на двір, а ходити не можʼ, ноги підламуютьсі у колінах, і так потримали нас так оден с полуденок, і загнали знов у товарняк, і всьо. Привезли в Омск, Омска область. Омска область Тіврізскій район село Рахтовка, памнятаю… І уночі у поїзді їдуть, везуть нас у поїзді, то се день стоїмо. Поїзд стоїть. Смерклосі, так на помацки вже нас везуть, так, аби ми не утекли, бим ми не знали, де вони нас везут. Ми відки знали, де вони нас везуть? Ми з тим то люди так плакали, як та худоба реве на бойню, так ми плакали в вагонах [плаче]. Бо ніхто не знав, шо ми будем ше жити. Мама у Коршеві (знаєте де Коршів? я й сама не знаю, де він). То знаю, шо у Коршеві тій, ше брат був маленький, ше в пеленках. Там мама втекли з тим братом. А ми з сестров кажем: «Чоʼ будем вертатися?» Сестра була старша, з двадцять дев’єтого року. Тай каже: «Знаєш, а чоʼ будем вертати, шо нам вітчим на се скаже?» Усьо поконфіскували, нема нічо. Скаже, шо лиш діти не похапало. Тий тако, тий так ми приїхали, сестра пішла вже на роботу там в Омску на ці, траншеї, траншеї копати. Знаєте шо таке «траншея»? І вона ходила, а потім вже і я пішла.
[К.О.:] А мама куди втекла, з тим маленьким братиком?
[К.П.:] З Коршева утекли. Вони… вони казали, небожка, шо напереді фіри… поломалась десь одна фіра, і то всьо було під конвоєм, нас везли. А вони лиш вздріли, шо конвоїв нема, вони забігли …з фіри злізли, тай з малим забігли до якоїсь хати. Бо там, в Коршеві, забігли до якоїсь хати, але вони не знали де. Вони були неграмотні. І там утекли, запхались із дитинов під січкарню. Се вже мороз був, сніг. Вони запхалися під січкарню тай кажуть: «Я так гадаю – коби хоть дитина не заплакала, запхала, – кажуть, – цицку в зуби, аби не плакало». Відтак жінка вийшла рано, та й вздріла маму, та й забрала до хати в Коршеві. Та кажуть мамі вона: «Йой, та дайте хоч скупаєм дитину». Та й дитину скупали. Мацьонке ше було.
І потім з Коршева мама приїхали до дому. Але шукали за ними, шукали. Вони під січкарнев сиділи, а конвой по стайнах ходив, шукав. А вони кажуть: «Та я закрила дитині писок тай думаю: або задушу, або… або будем жити». Нявкне – то мацьоньке було ше. Ти й так забрали.
А нас двох на Сибір повезли. І там на Сибіру я ходила на жебри. Знаєте шо таке «жебри»? Аби хтос шос дав, хоч кришку хліба, хоть картопляну. Прийшла до якоїсь хати, казали, шо то татари, татари там жили, ну, такі вислані як були, і дав він мені одну картофлинку. Не було, вони самі нічоʼ не мали шо їсти…
І так, і так я пішла на роботу уже. Пішла на роботу. Та й вже вона мала уже сімсот грам хліба, а мені було триста грам хліба, і це круглосуточно так. На день, і ніч і знов, коли там дає той хліб. Я вже троха підросла, тай сестра каже мені: «Знаєш, мене питала жінка якас, може би ти пішла служити?» А я зачала плакати, і кажу: «А я тебе як лишу? І сама боюсі». А вона каже: «Та вже нам інакше не буде виходу, то помрем, бо голодні». Тай я пішла служити там в Омску.
[К.О.:] А шо то була за жінка? Де вона працювала?
[К.П.:] Я як прийшла, вона казала, шо вона була в Німеччині, її забирали до Німеччини. А прийшла з Німеччини і вийшла заміж за сего мужика, шо з ним жила уже. Але я не знаю, я ні фамілії її не знаю… нє, дитинко, знаю. Жижилів Іван був.
[К.О.:] Жижилів Іван, її чоловік?
[К.П.:] Так. Її чоловік був, так.
[К.О.:] А вона Вас за гроші наймала чи як?
[К.П.:] Нє, лиш так, шо би я їла. Шо, в мене то їсти не було що. Я рихтувала сама їсти. І за яке я годна вже була, але картоплю вже встружу. Тай дитина була – хлопчик. Я бавила його, того хлопчика. Вона пішла на роботу, тай так я, так пережила той страшенний… аби си, Боже, аби си ніхто… І так, правда, я пішла вже на роботу, вже знаєте трошки, може, наїлась, уже не голодна, у тої жінки. Він робив завгаром, а вона продавец була, та все шось давали їсти.
Вже я сі від’їла так, то як до Ганьки прийшла, до сестри, тай кажу: «Ганько, я не хочу служити. Дівчата вже такі йдут на роботу, я піду на роботу». А вона каже: «То йди. Не хочеш, то йди, попробуй, як робити, траншеї копати, глину кидати». Там є штири тих арештовки. Там в ямі тут хлопи, а тут други се риштовка, тут одна, а се друга тут була би ше, а мене вже на самій горі, бо я ше найменша була, то я на горі відкидала землю, аби ті мали куда кидати… Та й так, та й так ціле життє мені пішло. Я не годна всьо так розказати, знаєш…
[К.О.:] А коли Ви вернулися, як Ви вернулися? В якому році Ви вернулися?
[К.П.:] У вісімдесят п’єтому, так, у вісімдесят п’єтому, я вернулася. Нас уже тогди звільнили з спецучота, уже не тримали нас, ну, конвоя уже не було коло нас. І я, сестра, вона й тепер в Омску, я навіть не знаю, чи жиє чи ні.
[К.О.:] Тобто сестра Ваша лишилася в Омску?
[К.П.:] Ага, ага.
[К.О.:] А чому не вернулася?
[К.П.:] Ну, вона вийшла заміж, тай чоловіка не відпускали ше. Нас звільнили вже, а його не звільнювали, а в неї вже дитина була, то як вона мала, розлучатися? Та, так і лишили там в Омску. Се місто, то тепера їм було добре, то вже й мені тоді зла не було. Йой, а як давали мені триста грам хліба, а її сімсот грам хліба, бо вона вже робила, а я нє. А я пішла хліба брати, тай заблудила, тай ходила-ходила, тай зголодніла дуже. І не годна найти там ні свого житла, там, де ми жили в бараку, ну, нічо не знаю, та хліб з’їла, ти пришла, а вже надвечір аж якось добилася додому, а хліба нема. А вона каже: «А хліб де?». Я кажу: «З’їла, голодна була, тай з’їла». То вона так плакала, шо вона прийшла з роботи, а їсти нема що. Ти йой набідиламся, що так набідиламся, а тепер, дякувати Богу, я сі тішу, шо мені тепер вже… Віддалам сі…
[К.О.:] Ви віддалися вже тут, в селі? В Ісакові?
[К.П.:] Тут, тут. Уже так, так.
[К.О.:] А школу Ви яку закінчили? Тут початкову школу закінчили? Скільки класів?
[К.П.:] Я не ходила ніц, ніц не ходила до школи, чуїш?
[К.О.:] А хто Вас грамоти навчив?
[К.П.:] Хто навчив? Сама сі научила. Як вивезли на Сибір, я знала букви. Вітчим був, то казав, шо робити треба: «Учительки з тебе не буде», – і нас до школи не пускав. А вже як на Сибір вивезли, то я сама від себе навчила, я чула, як діти говорять, пишуть там, і я так навчила писати. Але я не… неграмотна дуже, то шо знаю сі розписати, тай отака, отака моє життє таке.
[К.О.:] А Ваша мама, як були діти малі, то вона при колисці співала ше, як Ви були дома?
[К.П.:] Мама моя борше плакали, донечко, як співали. Я не чула, би вони співали, бо вони заміж вийшли вже з другим чоловіком, а нас було троє. Він не давав навіть… Як він навіть йде попід хату до хати, то мама каже: «Діти, лігайте, аби ви ніби ви вже спите». Аби ми лігали, аби він нас не видів. Він нічо нам. Вони ніколи не співали, вони усе більше плакали.
[К.О.:] А той брат Ваш з сорок п’ятого року вижив?
[К.П.:] Маленький?
[К.О.:] Маленький.
[К.П.:] Вижив, вижив.
[К.О.:] А ще живе?
[К.П.:] Помер. Ожинив сі, дітей не було в него, взяв собі жіночку з дитиноу. Три роки уже, як помер. Так і набідивсі з мам… мама з ним, а він з мамоу. Бо і їсти не було шо. Як приїхали на подвір’я три фіри. Знаєте, шо таке фіра?
[К.О.:] Та.
[К.П.:] І позабирали всьо, що було, позабирали. А лишилися скіни голі в хаті, навіть образи здоймили.
[К.О.:] Ви як вернулися до села, то Ваша хата була ще десь була стара, з якої Вас вивезли?
[К.П.:] Так, так, ше була хата.
[К.О.:] А її віддали Вам?
[К.П.:] В нас сестра ще найстарша була – Марія, того року померла, то вона якос утекла. Нас забрали, а вона утекла і ховалася. Так ходила тако по людех, ховалисі, а потім, уже як оголосили, шо хто де є, аби тай здаватисі. Тай вона, казала, небожка: «Я думаю, – каже, – шо я сама» […] Мамин брат дав гроші на хату, тай вікупив мамин брат. Тай вона була в хаті, і ше один брат з ним […]
А потім хату сказали, шо конфіскують. Прийшов сільський такий чоловік, але мамин брат заплатив за хату, шось гроший там трохи, не багато, але заплатив. І вже сестра моя жила з братом у хаті. А сільський чоловік прийшов тий каже, що… я якраз не була дома, не знаюся, мене не було ше дома. Прийшов в хату, а то під соломою була хата – розкривати хату. А вона каже: «Я так плачу, тай кажу: “Войку, ми хату…” – вуйко Стефан з-під Вербець, мамин брат заплатив, шось там троха заплатив за хату. А він каже: «Як прийде Україна, то прийдеш – ти мене повісиш», – і розпашив хату.
[К.О.:] І шо зробив?
[К.П.:] Розкрив – то з соломи: розкидав солому ту.
[К.О.:] А чого він так казав – «як прийде Україна, то мене повісять»? Він знав, шо прийде Україна?
[К.П.:] Ну, а видко шо знав, шо Україна прийде. А він не дочекав би, як прийшла Україна, він сі повісив борше.
[К.О.:] Він повісився?
[К.П.:] Сам повісився, так.
[К.О.:] А чого повісився?
[К.П.:] А я не знаю.
[К.О.:] А він шо, був партійний?
[К.П.:] Ну, та певно, шо партійний був, я не знаю, бо ми були, я була на Сибіру, я не знаю. Але він прийшов, чуєш, шо сестра мені казала тако, шо, каже: «Я так плачу…».
[К.О.:] І де вона пішла, як ту хату він розкидав?
[К.П.:] Ну він верх зачів скидати, але не чисто скидав. Стіни були, верх, солому лише розпашивав. І відтак вуйко, мамин брат, так дзвонив, чи приходив туда, я не знаю, бо я не була дома. І якось він заплатили за хату…
[К.О.:] А кому платили?
[К.П.:] А сестрі… А кому – я не знаю, кому платили, не знаю. Це сестрі, вуйко – мамин брат – дав гроші сестрі, але кому заплатили, я не знаю. Та, певне, до сільради, я сама собі так думаю. О. І таке моє життє… А тепер чоловік умер, діти сі повіддавали – тай нема нікого, я сама.
[К.О.:] А скільки у Вас дітей?
[К.П.:] Дві доньки.
[К.О.:] Вони тут не живуть з вами?
[К.П.:] В Франківську жиють обидві. Одна віддалась, молодша, за франківського. А старша вона…
[К.О.:] А Ви ті діти де народили, там, в Омску?
[К.П.:] Нє, нє, тут.
[К.О.:] Тут вже?
[К.П.:] Тут, тут. Я тут заміж вийшла, і тут народилисі діти.
Джерело є уривком з інтервʼю, яке провела антропологиня й фольклористка Оксана Кузьменко з Параскою Карач, мешканкою с. Ісаків Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. Приблизно в пʼятнадцятирічному віці оповідачку вивезли разом з її сімʼєю на Сибір, звідки вона змогла повернулася лише у 1985 р., після майже сорокарічного перебування на чужині. У проміжку між червнем 1944 і груднем 1952 року в західній частині України було проведено один із наймасштабніших депортаційних заходів, під час якого під гаслом боротьби з українським підпіллям виселено десятки тисяч сімей. Оповідачка одразу на початку розмови пояснює, через що її сімʼя потрапила до списків на виселення, – її рідний брат воював у лавах УПА. Іншою причиною, на думку оповідачки, також була земля, якою володіла родина.
Вигнання з дому, довга дорога до Сибіру, облаштування та життя на новому місці різко й безповоротно змінили життя Параски, залишившись у її пам’яті найбільш болючою та доленосною подією. Депортаційний досвід переріс у “ключовий наратив”, через який жінка пояснює все, що трапилося в її житті (Кайвола-Брегенхой, 2006, 41). У цьому сенсі промовистим є те, що розмова з оповідачкою насправді не була наперед обумовлена тематикою виселення. Оксана Кузьменко фіксувала фольклорну традицію Покуття й несподівано “вийшла” на тему виселення, яка й визначила увесь подальший хід розмови. Навіть за намагання дослідниці переключити бесіду на інші теми чи події, Параска весь час поверталась до виселення як до події, дійсно вартої уваги, торкаючись свого “звичайного життя” лише побіжно.
Розмова з Параскою Карач дозволяє виразно побачити особливості конструювання “жіночого тексту” оповіді про виселення, виявити ті стратегії, до яких звично вдаються жінки-оповідачки, аби переконати слухача в правдивості своїх свідчень. Промовистим є і вибір ключових сюжетів та їх омовлення відповідно до тих параметрів, які традиційно зараховано до “жіночих текстів”, – культурних, соціальних, ідеологічно-світоглядних запитів та очікувань на те, що і як має сказати жінка.
Так, запорукою достовірності сказаного в жіночій оповіді загалом та в історії Параски Карач зокрема є сам наголос на тому, що щось збереглося в пам’яті. Механізм оповідної логіки такий: це було, бо я про це до сьогодні пам’ятаю і вам про це переповідаю. У такій логіці, з одного боку, є опертя на довіру слухача до особистого досвіду, визнання ваги комунікативної взаємодії та поцінування того, що залишається в памʼяті надовго, і з іншого – загальна довіра до народної історії, що циркулює у формі оповідей. Оповідачка від самих початків образно означує свою виселенську історію як настільки цінну й насичену подіями, що її не вдасться описати повністю (“на воловій шкурі не списати”). Жінка в розмові повсякчас апелює до дослідниці, намагаючись встановити та зберігати комунікативний зв’язок із нею через фрази “чуєш?”, “знаєте, де таке?”, “знаєте, що таке “жебри”?”та ін. Вона ніби переживає свою історію наново, але тепер уже разом зі слухачкою, беручи її за свідка правдивості омовлених подій: “О, там плач, шо я нинькі [памʼятаю], як ми бідили страшне [плаче]”. Такі фрази, як “я ниньки памʼятаю”, “пам’ятаю дотепер”, “то як нині стоїть перед очима” та ін., звучать і в інших жіночих історіях, увиразнюючи безпохибність сказаного та декларуючи особисту дотичність до події. Параска також вдається до типової “жіночої” оповідної практики – згадувати у своїй оповіді родичів чи сусідів, які були учасниками, свідками або ретрансляторами події; які є реальними людьми, живуть поруч (або донедавна жили) і які в такий спосіб стають співмовцями, посилюють її голос, роблять його голосом усієї громади, пам’яттю спільноти.
Такі стратегії переконання в правдивості свідчень особливо виразно проявляються у порівнянні з “чоловічим” оповідним наративом: чоловіки часто “вдягають” свою історію в шати фактографії, вписують її в конкретний історичний, політичний, дипломатичний, ландшафтний контекст. Оповідна логіка в такому випадку працює так: це правда, оскільки я називаю точні дати, конкретні імена, чіткі найменування, стрункі траєкторії переміщення тощо.
Особливо затребуваним в оповідях жінок, які досвідчили виселення на Сибір, є концепт “життя” (а також самé слово й усі його похідні), загальна семантика та контекст якого істотно різняться від тих випадків, коли про життя оповідають чоловіки. У жіночих історіях “життя” не має тієї широкої парадигми значень та контекстуальної конкретності, яку демонструє “чоловічий текст”. Життя жінки розгортається як поняття суголосне, з одного боку, до переказуваних життєвих випробувань загалом, а з іншого — до своєї долі у вирі тих подій, які часто набувають певного фатального чи навіть містичного звучання. Параска щоразу перенизує свою історію підсумковими рефлексійними фразами, як-от: “Та й так, та й так ціле життє мені пішло”; “Тай отака… отака моє життє таке”; “О. І таке моє життє”. Вислови, на кшталт “і так ціле життя”, “до кінця життя”, “все своє життя”, “ніколи в житті”, “на все життя”, “назавжди зі свого життя”, які можна почути саме в “жіночому тексті” і які надають спогадам драматичності та фатальності. Натомість у “чоловічих оповіданнях” життя значно рідше виступає в сенсі долі, фатуму, воно не має такої часової протяжності, якої надають йому слова ніколи, назавжди, усе своє, ціле, а радше означає існування на противагу смерті. Відтак найчастіше воно фігурує у словосполуках “врятувати життя”, “ризикувати життям”, “покінчити життям” або взагалі вжито в значенні, цілком відмежованому від буття окремої людини, як-от: “політичне життя”, “громадське життя”, “національне життя”, “військове життя”, “гімназійне життя”, “культурне життя” тощо.
Ще один цікавий “жіночий” елемент у цьому джерелі, який неодноразово повторюється і в інших жіночих історіях про виселення, стосується освіти. Фраза “Учительки з тебе не буде”, якою були визначені майбутні освітні горизонти оповідачки, майже дослівно перегукується з висловами інших виселенок, як-от: “Е-е-е!.. Та й шо з неї має бути попадя?” (Пастух, Харчишин, 2018) чи “Е! Дівку не треба вчити, з неї і так толку не буде. Віддасться – та й всьо” (Радянські депортації у Сибір кінця 1940-х: Свідчення). Потреба озвучити цю часто втрачену можливість, як і згадати ті зусилля, яких довелося докласти, аби здобути таку-сяку освіту, посилюють основну оповідну лінію – життя жінки, її думки, вчинки, плани та загалом життєві стратегії майже завжди підпорядковані потребам і прагненням інших.