Нотатки Ришарда Ґаншинця про Львівський університет радянської адміністрації 1945-1946 років

[8 січня 1946 р.]

[…] Від суботи розпочались іспити і триватимуть до 11 лютого; лекцій нема, зате є обов’язкові “консультації”, справжнє жахіття. На цих консультаціях хочуть ті, що взагалі не ходили або ходили нерегулярно на лекції, щоб їм коротко і доступно втовкмачили це в голови. Ще гірша річ заочне навчання – тобто засадничо домашня робота згідно з університетською програмою, але яку контролюють професори: це донавчання тих, хто працює фахово, головно військовиків. Насправді рідко хто працює і всі хочуть тільки якось прослизнути до диплому. Недавно були аспірантські іспити, я головував на іспиті з німецької і водночас екзаменував, тоді як Загаєвський[1] пішов на лекцію, щоб не мусив екзаменувати. Серед кандидатів був якийсь підполковник, знав те, що й інші, тобто нічого або майже нічого. Поставив йому “незадовільно”. Він погордливо усміхнувся і широким жестом розкрив свій плащ і показав ордени на правій стороні грудей. Всі з цікавістю дивилися. Врешті він спитав:
– Знаєте, що це таке?
– Ордени.
– А знаєте, які?
– Так, орден Леніна, ґєрой (найвищі ордени).
– Хорошо, а це? – і тріумфально підняв свій бланк з моєю оцінкою. – Хіба це годиться? Я йому на те відповів:
– Ордени ви отримали за вашу хоробрість, а оцінку за ваші знання. Правільно?

Декан засміявся, однак решта були збентежені, а він вийшов розлючений, говорячи до своїх колег ще щось, у той час як я підписав протокол. Але це рознеслось, і українці мені потім розповідали, що москалі жваво дискутували про те, чи я слушно вчинив: комсомольці вважали, що йому належала інша міра. Заочні студенти до мене не приходять, і з інших хто може мене оминати, оминають.

[26 січня 1946 р.]

Сьогодні мій день минув теж так по-дурному – хоча, якщо це може бути втіхою, іншим життя теж так розпадається на атоми. Було засідання кафедри, на якому Франко[2], син того славетного письменника Івана Франка, який працює у мене викладачем латини, читав наукову доповідь п. н. “Краса мови”, в якій говорив про все, тільки не про тему, і виспівував на адресу Совєтів пишні гімни; його агітпромова – хоч я його кілька разів переривав, прохаючи скорочувати – тривала близько 3 годин і була нудною. Потім годинка святкування в черзі за хлібом у бакалії, потім до Академії, де др Старчук[3] далі читав промови Сталіна і коментував (я уникаю – сьогодні проректор питав мене, чому я нічого не роблю для піднесення свого ідейно-політичного рівня?, а я йому на те у присутності деканів: “Як то нічого? А п’ять місяців політичного вишколу[4] ви не враховуєте?” – “А, то ви пройшли марксистський семінар? Я не знав – дуже вас перепрошую”. Інші збентежено мовчали й пішли на мітинг). У приміщенні Академії сьогодні не було газу і так холодно, що пальці не хотіли писати. Тому сидів тільки до 17, тим паче, мав запрошення на пампухи до кав’ярні, в якій щодня збираються професори, щоби почути найновіші радіоповідомлення. Малесенька скляночка правдивої підсолодженої кави коштує 10 руб. – ти знаєш, що я не дуже люблю ні каву, ні правдивий чай, тому що все життя уникав цих стимуляторів і тримався свого липового цвіту, брак якого цього року сильно відчуваю. Але зрідка ходжу туди, щоби підтримати якийсь контакт з колегами і дізнатися новини. […]

Кафедру загального мовознавства після проф. Куриловича[5] обійняв совєт доц. Кротевич[6], приємний чоловік, але… Дідик[7] подав йому (бо Кротевич водночас є деканом славістичних студій) розклад занять на II семестр, а оскільки у нас мало викладачів, не вистачило на II курс україністів і графа залишилася вільною. Він запитав Дідика, хто читає латину на тому курсі, а Дідик на те: “vacat”[8]. Тоді Кротевич уписав Вакат до графи викладачів і дав розпорядження Дідику, щоб тов[ариш] Вакат зголосився до нього. Той самий мовознавець просив перекласти собі якусь латинську цитату. Це зробив йому Мушак[9], а Кротевич запитав: “Чи це авторизований переклад?”. Мушак відповів, що ні, тільки дослівний, слово за словом. “Понімаю, значить, авторизований переклад”. Виявляється, що цей мовознавець не знає жодної мови, крім російської та української. […]

В оригіналі польською мовою

[8 I]

[…] Od soboty zaczęły się egzaminy i potrwają do 11 lutego; wykładów nie ma, ale za to są obowiązkowe „konsultacje”, prosta zmora. W tych konsultacjach chcą ci, co wcale nie lub nieregularnie chodzili na wykłady, by im to krótko i przystępnie wtłoczono do głowy. Jeszcze gorszą rzeczą jest studium zaoczne – tzn. zasadniczo domowa praca według programu uniwersyteckiego, ale kontrolowana przez profesorów: jest to dokształcanie zawodowo pracujących, głównie wojskowych. W rzeczywistości rzadko kto pracuje i wszyscy chcą tylko jakoś prześlizgnąć do dypłomu. Niedawno były egzaminy aspiranckie, przewodniczyłem przy niemieckim i zarazem też egzaminowałem, gdyż Zagajewski szedł na wykład, by nie musiał egzaminować. Między kandydatami był też jakiś podpułkownik, umiał tyle co inni, tzn. nic albo prawie nic. Wpisałem mu ‘niedostatecznie’. Uśmiechnął się pogardliwie i wielkim gestem otworzył swój płaszcz i pokazał ordery na prawej piersi. Wszyscy patrzyli ciekawie. Spytał się wreszcie:
– Wiecie, co to jest?
– Ordery.
– A wiecie jakie?
– Tak, order Lenina, gieroj (najwyższe ordery).
– Choroszo, a to? – i podniósł triumfująco swój blankiet z moją notą. – Czy to się godzi? Na to mu powiedziałem:
– Ordery otrzymaliście za waszą waleczność, a stopień za waszą wiedzę. Prawilno?

Zaśmiał się dziekan, pozostali zaś byli zmieszani, a on wyszedł wściekły, mówiąc do swych kolegów jeszcze coś, podczas gdy podpisałem protokół. Ale to się rozniosło i Ukraińcy mi potem opowiedzieli, że Moskale żywo dyskutowali o tym, czy słusznie postąpiłem: komsomolcy uważali, że należała się jemu inna miara. Studenci zaoczni do mnie nie przychodzą, i też z innych kto może mię omijać, omija.

[26 I]

Dziś dzień zszedł mi też tak głupio – chociaż, o ile to ma być pociechą, innym tak samo życie się tak rozpada na atomy. Było posiedzenie katedry, na którym Franko, syn tego sławnego literata Franki, będący u mnie wykładowcą łaciny, miał referat naukowy pt. „Krasa mowy” (Piękność mowy), w którym o wszystkim mówił, tylko nie o temacie i olbrymie hymny wyśpiewywał pod adresem Sowietów; jego agitmowa – choć kilkakrotnie przerwałem mu, prosząc o streszczenie się – trwała blisko 3 godziny i była nużąca. Potem godzinka celebrowania w ogonku w bakalii po chleb, potem do Akademii, gdzie dr Starczuk w dalszym ciągu czytał mowy Stalina i komentował (ja wymiguję się – prorektor dziś mię pytał, dlaczego nic nie robię dla podniesienia swego ideowo-politycznego poziomu?, a ja mu na to w obecności dziekanów: „Jak to nic? A pięć miesięcy ćwiczeń politycznych wy uważacie za nic?” – „A, to wyście przeszli seminarium marksistowskie? Nie wiedziałem – bardzo was przepraszam”. Inni milczeli skonsternowani i poszli na miting). W pracowni Akademii dziś nie było gazu i tak zimno, że palce nie chciały pisać. Siedziałem więc tylko do 17, zwłaszcza że miałem zaproszenie na pączki do kawiarni, w której się schodzą co dzień profesorowie, aby usłyszeć najnowsze komunikaty radiowe. Maciupeńka szklaneczka prawdziwej kawy słodzonej kosztuje 10 rb – ty wiesz, że za kawą nie przepadam ani za prawdziwą herbatą, gdyż w całym życiu tym stymulacjom schodziłem z drogi i trzymałem się swego kwiatu lipowego, którego brak w tym roku bardzo odczuwam. Ale z rzadka chodzę tam, aby utrzymać jakiś kontakt z kolegami i dowiedzieć się nowości. […]

Katedrę ogólnego językoznawstwa po prof. Kuryłowiczu ma Sowiet doc. Krotewicz, miły człowiek, ale… Didyk podał mu (bo Krotewicz jest równocześnie dziekanem studium slawistycznego) plan studiów na II semestr, a ponieważ u nas mało wykładowców, nie starczyło na II kurs ukrainistów i rubryka została wolna. Zapytał się Didyka, kto ma łacinę na tym kursie, a Didyk na to: „vacat”. Krotewicz wpicał więc Wakat do rubryki wykładowców i polecił Didykowi, by tow[arzysz] Wakat się zgłosił u niego. Ten sam językoznawca kazał sobie przetłumaczyć jakiś cytat łaciński. Zrobił mu to Muszak, a Krotewicz zapytał się: „Czy to autoryzowany przekład?”. Muszak powiedział, że nie, tylko dosłowny, słowo za słowem. „Ponimaju, więc autoryzowany przekład”. Okazuje się, że ten językoznawca prócz rosyjskiego i ukraińskiego żadnego nie zna języka. […]

Примітки:

[1] Кароль Загаєвський (1880–1970) – мовознавець-германіст, у згаданий час – викладач німецької мови Львівського університету.
[2] Тарас Франко (1889–1971) – письменник, літературознавець, у згаданий час – викладач кафедри класичної філології Львівського університету, згодом директор музею І. Франка у Львові (1947–1949).
[3] Іван Старчук (1894–1950) – археолог, мистецтвознавець, у згаданий час – завідувач археологічного музею і викладач кафедри класичної археології Львівського університету, старший науковий співробітник відділу слов’яно-руської археології Інституту археології АН УРСР.
[4] Р. Ґаншинець мав на увазі перебування у в’язниці на Лонцького.
[5] Єжи Курилович (1895–1978) – лінгвіст, мовознавець, у 1929–1941 і 1944–1946 рр. професор кафедри загального мовознавства Львівського університету, у 1939–1941 рр. її завідувач. З 1946 р. професор Вроцлавського та Яґеллонського університетів.
[6] Євген Кротевич (1901–1979) – мовознавець, у згаданий час (до 1950 р.) – завідувач кафедри загального мовознавства Львівського університету, згодом завідувач кафедри російської мови і загального мовознавства (1950–1960).
[7] Йосип Дідик (1915–1985) – філолог-класик, у згаданий час – викладач кафедри класичної філології Львівського університету, згодом (у 1950–1953 рр.) її завідувач.
[8] Вільно (лат.).
[9] Юрій Мушак (1904–1973) – філолог-класик, перекладач, у згаданий час – старший викладач кафедри класичної філології Львівського університету, згодом доцент цієї ж кафедри (1955–1966).