Підтримати
вул. акад. Богомольця 6Львів 79005, Україна
Тел.: +38-032-275-17-34
E-mail: [email protected]

Це новела Марка Черемшини (справжнє ім’я Іван Семанюк; 1874-1927) – українського письменника, адвоката, доктора права. В ній автор розкриває питання наслідків Першої світової війни і проблем її ветеранів. Все це на тлі гуцульського колориту.

Назва:

Марко Черемшина, новела “Інвалідка”

Автор:
Марко Черемшина
Рік:
1939
Джерело:
Марко Черемшина. Парасочка (гуцульські новели). Львів: Видавництво Ізмарагд, 1939. С. 30-33.
Мова оригіналу:
Українська

Марко Черемшина

Інвалідка

П’ятого року по шлюбі молода інвалідка Петриха стала юшитися, як львиця. Покмітили то дівки та й молодиці в селі і ще дужче її підпалювали.

— Гей, любко пишна, солоденька, на кого *ти робиш, свої білі пушки випрідаєш? Де ти свою молодість кладеш, куда свій цвіт губиш?

Дійшло до того, що з Петрового груня кождого вечора було чути голосну сварку. її голос дзвенів верхами, як голос криці. Здавалося, що той голос шукав великої згуби, а не могучи її віднайти, бив собою о скали верхів і вибігав у село на скаргу.

Ні вдень, ні вночі нема припочивку, бо дорадниці-молодиці тоту ватру ще дужче роздувають.

А в зелений понеділок станула Петриха на терміть у громадськім суді.

Стояла перед громадою, як молода смерічка перед старим дубовим лісом.

Стрункі її, гей з кедрини тесані, ніжки під білою сорочкою дрижали, а широкі бедра з-під запасок кидалися, гей живі сарнята.

Ясне волосся, як папороть з-під моху, виривалося з-під цвітистої хустки і закривало тоті молоденькі морщки, що бігали на молоденькому чолі над чорними очима, як мурашочки на біленькому розпаленому камені. З вікон досягало її світло раннього сонця і позолочувало її личко кругле, гей ясна рожа, і її круглі ручки під синьо-червоними плечиками, і її живі груди, що металися у пазусі за кождим її словом, як дикі голуби спіймані.

Як говорила, то хиталася в сонячнім сяєві, гей золота хмарка від вітру:

— Дес верствачьки мої колишут вже по третій дитині, а я водно коло того каліки дівую!

— Таж я не з глини, та й не з креміня. А ніби й глина не родит, а кремінь не поростає зеленим мохом? Але як ти вернув з війни каліков та й ніг у тебе даст біг, то не посилай людей до дівки. А як ти прем забаг оженитися, то признайся хоть через людей, хоть перед попом, шо як тобі ноги рубали, то тебе, вибачте, так шкрабнули, що ти вже дєдем не будеш, хоть би-с тріс! А він мені свої лази показує та й шкіритси, як парубок до дівки!

— Мой, таже, аді, сказав бих: ти сяка-така дівко чи гукле, аби-с знала, шо тобі світ зав’язую, бо мене дохторі, вибачте, збавили, то я тобі це нарозумне кажу!

— А він, шіную вас всіх ірщених, хап мене за сорочку, хап за приділок.

— А я дурна собі гадаю: хоть він інваліда, то зато діти, як колісє, розкотютси горами та полонинами.

— Не смійтеся, судці та й ґазди файні, бо я свій встид вже загубила з тим клевцуном брехливим.

Радні сміялися стонка півусміхом і на Петришину увагу закривали собі лиця долонями та чинилися, що їм та скарга не в голові, а війт підкрутив вуси й погладив бачки та й вирішив:

— Пуста твоя скарга, молодице, ми вас не вінчали та й не біруємо розлучити, але ти за тото діло, любко, не журиси: ти молода, та й дужя, та й, казати, таки файна, а село велике!

Петриха спалала грудьми та й очима. Вся полумінь з неї вибухла, і вона закрутилася, як перестрілена птаха. Але молодість її силу живо направила, і вона стала судцям накиву вати ручками:

— Коли ви. так судите, то аби-сте були зобашні, як копи-люки відтак того каліцуна в бердо скинут та й село зосоружут.

Судці здвигали плечима:

— Петришко-любко, село велике!..

Луснула дверми і вийшла, гей би летіла на крилах жіночої пімсти…

Ще того самого дня танцювала в коршмі з легінями і сама собі приспівувала:

А кози по залозах, вівці долинками, Сором дівці на горівці межи парубками.

Та й горівкою легінів частувала та й скрипників сріблом сріблила. А надвечір додому вертала. Але не йшла своєю во-леїб, лиш легіням на шиї повисла і виспівувала:

Болить мене головонька та межи плечима, Треба мені дохторика з чорними очима. Та не того дохторика, що він дохторує, Але того дохторика, що файно цулуе.

Плескала в долоні і підоймала запаску, начеб ріку брела, і п’яним голосом викрикувала:

— Мой, хло’, каже війт, село велике!

її голос летів, гей крилатий ніж, через село і сідав на верху на хаті, з якої виглядав її із лавиці не то півчоловік, не то півгазда, не то півстовпчик із восковим лицем та шкляними очима: інвалід Петро.

Пов'язані першоджерела:

Документи (1)

Зображення до Записи Олеся Бабія про Першу світову війну, 1917
Записи Олеся Бабія про Першу світову війну, 1917
Це джерело представляє два оповідання й два ракурси «жіночого» і «чоловічого» бачення драм Першої світової війни. Усні наративи записав жовнір австро-угорської армії Олесь Бабій (1897–1975), згодом стрілець української армії (УГА), письменник-символіст, автор слів гімну ОУН «Зродились ми великої глодини». Обидва тексти він записав 12 листопада 1917 року у своєму рідному селі Середнє біля міста Калуш (тепер Івано-Франківська обл., Україна). В оповіданнях відображено народно-релігійний досвід та християнські імперативи негативного ставлення селян до світової битви. Ця думка виражена вже від самих зачинів, зокрема у порівнянні життя в галицькому селі того часу із життям біблійних міст Содом та Гомора. У першому оповіданні викладена трагічна історія дівчини-каліки, яка народила позашлюбну дитину від угорського вояка. Молода жінка втрачає...
Показати ще Згорнути все

Зображення (0)

Показати ще Згорнути все

Відео (0)

Показати ще Згорнути все

Аудіо (0)

Показати ще Згорнути все
Над матеріалом працювали:
Дослідження, коментар

Оксана Дудко

Коментарі та обговорення