Спогади Харитини Пекарчук про війну, 1918-1919

МОЯ САНІТАРНА СЛУЖБА

Південно-східня українська армія була в той час у трагічному положенні. Ще в кінці січня 1918 року внаслідок повстання отамана Зеленого на Київщині північне крило українського фронту було відрізане від південного. А в квітні т. р. большевицький наступ на Жмеринку відтяв південну групу від головних сил армії УНР. 

До того в цій армії було багато ранених і хворих на тиф, що вже тепер став ширитися між населенням. Санітарні поїзди на початку відвозили тих найтяжче хворих до Кам’янця Подільського, але їм замикали шлях щораз більше. Отже вкінці Південно-Східня Армія опинилась без санітарних поїздів. Всі лікарні були настільки переповнені, що хворі валялися покотом на підлозі й потрібної опіки дістати не могли. Наша частина теж мала своїх ранених і тифозних. Не було їх чим рятувати, а залишати було годі, тому ми везли їх із собою. 

Щоб якось зарадити цьому лихові, що драстично розросталося, я наважилася звернутися до команданта Південно-Східньої Армії Янова. В той час їхній штаб стояв на стації Бірзула й я туди поїхала. Отаман Янів вислухав мене уважно й запропонував мені зайнятися формуванням санітарного поїзду. Ліків, приладдя, лікарів, медсестер та взагалі якого-небудь медичного персоналу не було. А вся моя освіта в тому напрямі зводилася до дуже загального, ще вдома відбутого короткого медсестерського курсу. Практики в тому ділі я не мала, а до того була ще надто молода, щоб за таке діло самостійно братися. Коли я це все вияснила комендантові, він категорично відповів мені, що це з його сторони не пропозиція, тільки приказ, від якого військовик не сміє відмовитись. 

Отаман негайно вручив мені документ, на підставі якого я мала право забрати кожен відповідний для того вагон, якщо він Бірзулою проходив. І це було теж нелегким завданням. Передбачити, коли такі вагони появляться, було тяжко, добути їх не було зовсім просто. За кожен доводилося прямо воювати. Звичайно це були вагони штабів, які гаряче протестували проти такого конфіскування, забуваючи, що завтра кожен із них може в ньому хворим лежати. Поволі мені вдалося якось змонтувати санітарний поїзд, навіть придбати вагон із купальнею. 

Та окрім вагонів бракувало нам поза тим усього: постелі, перев’язок, ліків, білля та якого-небудь персоналу. З трудом я дочекалася, що мені приділено на помічників декілька рядових вояків, які не тільки не мали поняття про ці нові обов’язки, але самі були немічні, непридатні не тільки на фронт, але й до якоїнебудь праці. Сама майже недосвідчена, я мусіла заправляти таких на санітарів. 

Поїзд наш негайно заповнився хворими, а крім того ночами доводилося під’їздити поодинокими вагонами під фронт і відтіля ранених підбирати. Часто підпадали ми під обстріл, але все таки якось удалось усе повернутися до Бірзули та привезти найбільш безпомічних. 

На щастя в той час я ще була дуже здорова й сильна, могла без труду взяти хворого на руки й перенести з місця на місце. Але постійна надмірна втома з часом почали підкошувати мою тривкість. Про більше відпочинку, як дві-три години на добу годі було й мріяти. Праця фактично ніколи не кінчилася. Раз, коли я сіла на хвилину відпочити біля столика, на якому горіла свічка, я схилилася, поклавши голову на руки й зразу задрімала. Можливо, що напівпритомна від втоми я навіть і поштовхнула свічку, бо вона покотилася і впала. Дим і чад за хвилину пробудили мене, завіски на вікнах і одяг на мені вже горіли. Щоб не викликати паніки, я зліквідувала пожар сама. Ніхто про цю прикру пригоду не довідався, аж я зголосила сама та знов просила помочі в людях. Попечених рук я нікому не показувала, але довго їх заліковувала. 

Дещо постелі й білля випросила я в тих частинах, де ще якісь запаси були. Зате ліків та перев’язочного матеріялу нам постійно не вистачало. Це утруднювало нам працю, а хворим видужання. Самозрозуміло, що хворі просили й вимагали порошків, таблеток, капель, але деколи було так, що ми дослівно нічого не мали. Щоб морально піддержати хворих, ми інколи мусіли як дітей обдурювати їх. Десь удалося раз дістати запас натрону — очищеної соди. Ми розділили її на малі порції й часом, коли не мали нічого кращого, розділювали між хворих. Більшість їх була вдоволена, вірили, що воно їм помагає, раділи, що почувалися краще. Ясно, що цей порошок нічого не допомагав при пораненні чи тифі, але факт, що сугестія підіймала багатьох на дусі й здоровіші організми скоріш видужували. 

З відживою хворих у той час теж не було так просто, але з тим ми сяк-так упорювались. За тих умовин, при загально ослаблених організмах, доволі часто з’являлася ґанґрена. Операція тоді була необхідна, а в нас не було кому та як її виконувати. Тоді ми відвозили хворих аж до шпиталю Червоного Хреста у Жмеринці. 

Так настала весна 1919 р. Пройшло кілька місяців, в яких мені вдалося багатьом допомогти і самій заправитися до такої праці. На жаль вся моя праця пішла несподівано намарне. З’явився у нас якийсь лікар, якому видно треба було конче дістатися до Миколаєва, але доїхати туди не було як. Він став розказувати про Одесу, як невтральне місто, що знаходиться під опікою Антанти і що хворих треба конче перевезти, бо про них там подбають. Це правда, що в Одесі був тоді десант французького війська, але положення його було дуже непевне. Маючи з наших роз’їздів вже деякі інформації про відносини в Одесі, я мала поважні підстави не повірити в спокусливі обіцянки. Та все таки слова лікаря були більш переконливі, штаб дав себе намовити і вони доручили мені разом із лікарем ранених туди відвезти. Зберігаючи власну критичність, я категорично відмовилася і тоді весь транспорт передано лікареві. Розчисляючи на те, що поїзд негайно повернеться, отаман Янів та кілька старшин поїхали з ним туди в надії полагодити там багато важних справ. Мої підозріння на жаль сповнилися. Дня 6 квітня французький десант під ударами отамана Григорієва покинув Одесу і відкрив йому дорогу а разом із тим большевикам. Наш санітарний поїзд не тільки не повернувся, але сам Янів попався в руки большевикам і вони його розстріляли. Вирвалися звідтіля тільки два старшини, які разом із ним поїхали. Про долю ранених я ніколи не мала змоги довідатися, по сьогоднішний день хвилює мене згадка про тих нещасних. 

Мене глибоко вразила ця невдача і я не могла собі знайти місця в Бірзулі. Почала думати про поворот до Богунівського полку, в якого заснуванні я брала участь і була там своєю людинею. В той час одначе приїхав до Бірзули помічник отамана Запорожської Січі Божка Шило, а з ним кілька старшин, Як тільки він довідався про цю пригоду з санітарним поїздом та те, що я з ним не поїхала, він зразу відшукав мене й запропонував мені перейти до Січі, де зовсім нікого не було, хто міг би хворими й дозволити жінці йти до Січі, він сказав, що за тих умов ніхто не дивиться на мене, як на жінку. Хоч мені дуже хотілося повернутись до Богунівського полку, то всеж зрозумівши, що я там необхідна та що мене немає там кому заступити, я погодилася. І пішла на чергову стійку. 

Січ була недалеко Бірзули і в ній було згуртовано багато катеринославців. Мені знов припало завдання — організувати 37 санітарний поїзд. Він був куди менший від попереднього, але не менш важний. Довелося приймати ранених із різних інших частин, які в себе не мали санітарної служби. Стояли ми на стації Роздільня. Умовини були щораз трудніші, пошесть плямистого тифу швидко поширювалась, а до Роздільні зближались завзяті бої. Нашу групу відрізали від головних частин армії і взяті в кліщі, ми не мали іншого виходу, як відступити в сторону Румунії. Почались переговори з румунами про право переїзду через їх територію. 

А в тому часі й я захворіла на тиф. Не було кому мене заступити і я, важко хвора й гарячкуюча, мусіла робити раненим перев’язки. Правда, я зголосила командантові, — а був ним тоді отаман Волох, — що працюючи можу наразити ранених на зараження. Але умовини були такі, що він не міг прийняти цього до відома. Прямуючи безпереривним боями в напрямі Роздільні, нам привозили щораз більше ранених. їх доставляли нам з усіх сторін, не зважаючи на те, чи ми можемо собі дати з тим раду. Раз, коли привезли їх із Запорізького Корпусу півд. групи, то загрозили нам розстрілом, коли б ми відмовились їх прийняти. Не дивно, що командант відповів мені, що вибору не маємо і без огляду на стан здоров’я я мушу дальше працювати. 

Я була свідома небезпеки, що загрожувала нашим раненим, якщо б ми не вивезли їх із такого сліпого кута та вони попали б у руки большевикам, що були б над ними жахливо знущалися. Тому я гарячкуючи, тягнулася останками сил. У той час смерть людині не була страшна, більше підганяла мене потреба вивезти тих нещасних. А тут брак вагонів, бо тими, що траплялися, вивозили запаси. З гарячкою понад 40 ступнів я востаннє звернулася до штабу, кажучи, що запаси все одне попадуть у чужі руки, а нам в першу чергу треба вивезти людей. Свідомість морального злочину на. завжди залишиться на нашій совісті, якщо безпомічних залишимо тут на поталу. 

Отаман Волох тоді негайно видав розпорядження, щоб один із його ад’ютантів пішов зо мною до начальника руху. Видали нам паротяг, яким вивезли цілий санітарний ешелон на головну лінію та відправили в першу чергу в напрямі Кишинева. В цей час моя недуга доходила до кризи, так що як тільки поїзд рушив, я втратила притомність. Не знаю, як довго я так лежала. Прийшла 38 до пам’яті в день Великодня 1919 p., коли санітар приніс мені дві крашанки і поздоровив зворушливим “Христос Воскрес!” 

Ми вже відбували кварантану в Кишиневі, на румунській території. З того дня вже знов усе пам’ятаю. Я була дуже квола, але намагалася звестися, як скоро це було можливе. Тоді довідалась, що перевезені запаси румуни дійсно сконфіскували і нам їх дуже бракувало. Але щойно тоді всі мені признали, що слід було й спочатку турбуватись не ними, а перевезенням людей. З деякими труднощами ми переїхали Румунію в напрямі до Галичини. Деякий час спинилися в Заліщиках, щоб перепочити, а потім через Тернопіль подалися в напрямі Збруча. Був кінець травня 1919 р.