Євреї їдуть в Америку
1
Попри те, що дозволену кількість для східних емігрантів уже кілька разів було перевищено, і навіть попри те, що американське консульство вимагає стільки документів, як жодне інше консульство у світі, втім, до Америки виїжджає багато східноєвропейських євреїв.
Америка – то далека далечінь. Америка – так називається свобода. В Америці завжди живе хоч одненький родич.
Важко знайти на сході Європи хоч одну родину, яка не мала би в Америці бодай кузена чи дядька якогось. Двадцять років тому хтось один та й виїхав: утік від військової служби. Або дезертирував, після того як його визнали придатним для військової служби.
Мали би східноєвропейські євреї хоч трішечки менше страху, вони могли би по праву хвалитися тим, що є найворожішим до військової справи народом у світі. Тривалий час їхні батьківщини Росія й Австрія вважали їх негідними служби у війську. І щойно коли євреї здобули рівноправність із іншими громадянами, вони теж отримали військову повинність. Утім, ішлося радше про рівні обов’язки, ніж про рівні права. Відтепер над євреями могли знущатися не тільки цивільні служби, а й військові. Євреї, до слова, з радістю носили тавро непридатності до військової служби. Тож коли їм проголосили про високу честь дозволу боротися, проходити муштру і гинути, серед них запанувала жалоба. Юнаки, вік яких наближався до двадцяти, а здоров’я дозволяло припустити позитивне рішення військової комісії, тікали в Америку. У кого не було грошей, ті себе калічили. Самовільне каліцтво декілька десятиліть ще перед війною ширилося серед євреїв Східної Європи. Ті, що вмлівали від страху перед солдатським життям, давали відчахнути собі палець, перерізати сухожилля на ступнях або хлюпали собі в очі отрутою. Вони ставали героїчними каліками, сліпцями, паралітиками, кривими, вони погоджувалися на довготривалі, страшні муки. Вони не хотіли служити у війську. Не хотіли йти на війну і гинути. Їхній здоровий глузд ніколи їх не підводив і все обраховував. Здоровий глузд підраховував, що жити нерухомим як не крути – все ж корисніше, ніж умерти здоровим. Такі міркування підтримувала їхня богобоязливість. Померти за цісаря чи царя було не просто дурістю, то був гріх – гріх жити здаля від Тори і наперекір заповідям. Гріхом було їсти свинину. Мати при собі зброю в шабат. Іти на муштру. Піднімати на безневинну незнайому людину руку, не кажучи вже про меч. Східноєвропейські євреї були найгероїчнішими пацифістами. Вони страждали в ім’я пацифізму. Вони добровільно ставали каліками. Проте й досі ніхто ще не склав про цих євреїв оди чи поеми.
«До нас їде комісія!» Той крик наганяв жаху. Йшлося про військово-медичну призовну комісію, яка об’їжджала всі малі містечка, шукаючи рекрутів. І от уже за кілька тижнів перед приїздом комісії починалися «мордації». Юнаки мучили себе, щоб ослабнути, щоб ослабити серце: не спали, курили, виснажливо мандрували, бігати, віддавалися розпусті з Божою метою.
Для певності військових лікарів іще й підкуповували. Підкуп здійснювався через високопосадовців і колишніх військових лікарів, змушених свого часу через якісь махінації піти у відставку. Цілі натовпи військових лікарів багатіли, йшли з війська і відкривали приватну лікарську практику, мета якої частково полягала в посередництві хабарів.
У кого гроші були, ті зважували, на що їм краще ті гроші потратити: на хабар чи втечу до Америки. Відчайдухи їхали в Америку. Їм уже ніколи не можна було звідти повернутися. З важким серцем вони відмовлялися від родичів і з легким серцем – від батьківщини.
Вони їхали в Америку.
2
І сьогодні це власне і є ті легендарні кузени східноєвропейських євреїв. Колишні дезертири стали за океаном багатими чи принаймні заможними комерсантами. Древній юдейський Бог не залишив їх напризволяще. Він винагородив їхню миролюбність.
Цей ось американський родич – остання надія східноєвропейської родини. Щось давно нема від нього вісток, від нашого кузена. Відомо тільки, що одружився і наплодив дітей. На стіні висить стара пожовкла фотографія. Вона прийшла поштою двадцять років тому. Крім неї, в конверті лежала 10-доларова купюра. Довгий час – то було все, що про нього знали його східноєвропейські родичі. Та все ж родина в Дубні не має сумніву, що відшукає його десь в Нью-Йорку або Чикаґо. Так, він точно вже має не те єврейське ім’я, яким його кликали вдома. Говорить він англійською, він – громадянин Америки, його костюми зручні, штани широкі, а піджаки мають накладні плечі. Як же його не впізнати. Може, наш візит і не стане для нього надто приємним. Але не викине ж він своїх родичів…
І поки родичі собі і сяк, і так міркують, приходить якось листоноша і приносить товстого рекомендованого листа. В листі долари, запитання, побажання і привіти, а ще – обіцянка прислати «незабаром квиток на корабель».
І з цього моменту родина «їде в Америку». Одна пора року приходить на зміну іншій, спливає місяць за місяцем, от і рік промайнув, а квитка на корабель – як не було, так і нема, але байдуже – «ми їдемо в Америку». Про це знає все місто, всі навколишні села і сусідні містечка.
Прибуває до міста, скажімо, чужинець і запитує: «А що там в Іцхака Маєра?» – «Він їде до Америки», – відповідають йому місцеві. А Іцхак Маєр тим часом займається своїми справами – і сьогодні, і завтра, так само як учора і позавчора, а в його домі, так здається збоку, нічого не змінилося.
Насправді ж змінилося багато чого. Насамперед він змінився. Внутрішньо він налаштовує себе на Америку. Він уже не сумнівається, що з речей візьме зі собою, з чим не розлучиться, а що залишить чи продасть. Він уже знає, що станеться з тією четвертиною будинку, що записана на його ім’я. Колись він отримав у спадок четверту частину дому. Родичі ці повмирали або емігрували. Тепер три чверті дому є власністю когось чужого. Йому ж можна було би відступити й останню частину дому. Тільки от ціну він заплатить невелику. Але хто, на Бога, в цілому світі купить четвертину будинку, крім того власника решти будинку? Тож, коли «іпотечний борг» буде погашено, він планує набрати якомога більше грошей у позику. За якийсь час це йому вдасться. Він матиме готівку або векселі, які нічим не гірші за готівку.
Не подумайте, що єврей, який вибирається до Америки, вчить, скажімо, англійську. Він собі знає, як даватиме раду в чужій країні. Він говорить на їдиші, а їдиш – найпоширеніша, географічно, звісно, не кількісно, мова у світі. Він напевно порозуміється. Англійської йому не треба. Євреї, що вже тридцять років живуть у єврейському кварталі Нью-Йорка, теж говорять тільки на їдиші й уже можуть зрозуміти своїх онуків.
Отож: мову чужої країни він уже опанував. Свою рідну. Гроші він теж роздобув. Тепер тільки взяти б десь сміливості.
Він не Америки боїться, він боїться океану. Він звик мандрувати широкими просторами, але не по воді. Якось, коли його предки мали перейти море, трапилося диво – і води розступилися. Коли він відділений від своєї батьківщини океаном, то його відділяє від неї ціла вічність. І кораблів східноєвропейський єврей боїться. Він не довіряє кораблям. Уже сотні років східноєвропейський єврей живе в околицях, які не межують з морями. Він не боїться степу, безкраїх рівнинних просторів. Він боїться дезорієнтації. Він-бо звик повертатися тричі на день обличчям на Мізрах, на схід. Це – більше, ніж релігійний припис. Це – глибоко усвідомлена необхідність знати, де саме ти зараз перебуваєш. Знати свою позицію. Коли людина впевнена у географії, то їй звідси найлегше знайти шлях і найлегше розпізнати Господні шляхи. Тоді людина більш-менш знає, де розташована Палестина.
А на морі – як знати, де Бог. Не виходить розпізнати, де Мізрах. Не розумієш, яка твоя позиція стосовно решти світу. Ти не вільний. Залежиш від курсу, який візьме твій корабель. Ті, що, як і східноєвропейські євреї, мають глибоко в крові закладене усвідомлення того, що кожної, можливо, миті доведеться рятуватися втечею, не можуть почуватися вільними на кораблі. Куди їм рятуватися, коли щось трапиться? Вони вже тисячі років рятуються. Тисячі років трапляється щось загрозливе. Тисячі років вони те й роблять, що рятуються втечею. Питаєте, що може трапитися? Хто ж знає? Хіба погроми не можуть початися і на кораблі теж? І куди тоді?
А коли когось із пасажирів на кораблі зненацька застане смерть, то де цього покійника поховають? Тіло опустять у воду. А давня легенда про прихід Месії описує воскресіння з мертвих дуже докладно. Всі євреї, поховані не у своїй землі, будуть змушені котитися під землею аж до Палестини. Щасливці ті, могили яких у Палестині. Вони заощадять собі довгу і виснажливу подорож. Заощадять оте невпинне довге-довге обертання. А чи зуміють прокинутися ті мертві, яких опустять у воду? Чи там під водою є суша? Що за дивні істоти там живуть? Єврейське тіло не можна піддавати розтину, людина має бути повернена в прах повністю, непошкоджена. І хіба акули не їдять потопельників?
До того ж і обіцяного квитка на корабель як не було – так і немає. Але він обов’язково прийде. Але лише квитка недостатньо. Крім нього треба ще мати дозвіл на в’їзд. А його дають тільки тоді, коли ти показуєш документи. А де документи?
І от починається остання найдраматичніша боротьба з документами, за документи. Якщо боротьба переможна, то нічого іншого більше не потрібно. Там, за океаном, в Америці кожен відразу ж отримає нове ім’я і новий документ.
Не варто дивуватися з браку пієтету євреїв до своїх імен. Вони без жодних застережень змінюють власні імена, імена своїх батьків, звучання яких має для європейців якусь емоційну складову, євреї ж змінюють їх із завидною легкістю.
Ім’я не має для євреїв значення через те, що це взагалі не їхнє ім’я. Євреї, насамперед східноєвропейські євреї, не мають прізвищ. Те, що вони мають – то нав’язані їм псевдоніми. Їхнє справжнє ім’я – те, яким їх закликають у шабат і в свята до Тори: це їхнє єврейське ім’я та батькове ім’я. А прізвища від Ґольденберґа аж до Гешелеса – це нав’язані їм імена. Уряди звеліли євреям узяти собі прізвища. Хіба то їхні імена? Якщо хтось називається Нахман і перелицьовує своє ім’я на європейське Норберт, то хіба Норберт не є маскарадом, псевдонімом? Щось на кшталт мімікрії. Хіба хамелеон відчуває пієтет до тих кольорів, які постійно змушений змінювати? В Америці єврей пишеться Ґрінбум, замість Ґрюнбаум. Змінених голосних йому не шкода.
3
На жаль, усе ще не настав час, коли він сам зможе називати себе, як йому захочеться. Він іще не покинув Польщі, Литви. Він іще має отримати «документи», в яких було би засвідчено дату його народження, факт його існування, його ідентичність.
І він береться мандрувати шляхами, такими ж незрозумілими, заплутаними, безсенсовними і трагікомічними – тільки меншого масштабу, ніж колись були шляхи його батьків. І тепер його на цих бюрократичних шляхах посилають уже не від Понтія до Пилата, як то кажуть, а з приймальної Понтія до закритих дверей Пилата. Та й узагалі – всі державні двері перед ним зачинено. І відчиняти їх можуть тільки секретарі канцелярій. Та якщо хтось і отримує радість від відсилань кудись, то це вони – секретарі канцелярій.
Але їх же можна підкупити, правда? Думаєте, то така легка справа – підкуп! Ніколи не знаєш, чи підкуп не принесе тобі в результаті судового процесу і не закінчиться в’язницею. Єдине, що знаєш, так це те, що всі чиновники – хабарники. Так, усіх чиновників можна підкупити. Продажність – чеснота людської природи. Проте ніколи не знаєш, коли і чи взагалі людина своє хабарництво визнає. Ніколи не знаєш, чи чиновник, який уже десяток разів брав гроші в людей, не подать на одинадцятий раз на поліцію, просто щоби доказати, що тамті десять разів нічого він не брав, і щоби змогти взяти хабаря наступних сто разів.
На щастя, майже всюди існують люди, які знають стан душі чиновника достеменно – і з того знання живуть. Серед таких знавців є і євреї. Та оскільки трапляються вони дуже рідко, хоч і в кожному місті, і через те, що мають здатність пити з чиновниками зрозумілою їм мовою, то ці євреї вже самі не сильно відрізняються від чиновників, отож спочатку хабаря потрібно дати їм, і лише після того ти отримаєш можливість підсувати хабаря іншим.
Проте навіть досконалий підкуп не захищає від принижень і безлічі зайвих кроків. Тебе принижують – і ти рухаєшся якимись нікому не потрібними шляхами.
Після того в тебе є документи.
4
І от, після того як усе вдалося зробити, Америка знову зачиняє кордон, бо, мовляв, на цей рік із неї вже східноєвропейських євреїв досить, отож доводиться сидіти і чекати наступного року.
А тоді, нарешті, ти їдеш пасажирським потягом у загальному вагоні шість днів до Гамбурга. Там чекаєш іще два тижні на корабель. Врешті підіймаєшся на облавок. І в той час, коли всі пасажири махають щосили на прощання носовичками, готові щомиті розплакатися, єврейський емігрант уперше у своєму житті радіє. Він боїться, проте довіряє себе Богові. Він їде в країну, яка вітає всіх прибулих величезною статуєю Свободи. Й уже ж певно дійсність хоч трохи, але відповідає цьому грандіозному монументові.
Так, певною мірою дійсність і справді відповідає цьому символові. Тільки не тим, що за океаном у плані свободи все так серйозно для всіх людей, а через те, що там живуть іще більші євреї за самих євреїв, а саме: негри. Так, єврей там залишається євреєм. Але головна його ознака – він білий. Оце вперше його раса стає йому в нагоді.
Східноєвропейський єврей їде у третьому класі або у трюмі. Переїзд через океан виявляється кращим, аніж він боявся, зате причалення виявляється куди важчим.
Достатньо жахливою була медична комісія ще в європейському порту. А тут слід пройти куди прискіпливіший огляд. Та й із документами також якось не все гаразд.
А ще може бути, що десь там на кораблі під одяг єврея заповзла якась гидь.
Усе може бути.
І от єврей потрапляє у щось, немов ув’язнення, яке тут називається карантином чи якось так.
Америку від єврея захищає висока огорожа.
Крізь ґрати своєї неволі єврей бачить статую Свободи і вже й сам не знає, чи то він замкнений, чи свобода.
Зате тепер він має можливість поміркувати, як же то воно буде – в тому Нью-Йорку. Йому тяжко це уявити.
А ось як воно буде: він житиме серед двадцятиповерхових будинків, серед китайців, угорців та інших євреїв, знову стане різноношею, знову боятиметься поліції, знову над ним знущатимуться.
А от його діти, ті, можливо, стануть американцями. Можливо, навіть славетними американцями, багатими американцями. Королями чогось.
Ось про що мріє собі єврей за ґратами свого карантину.
Коментар готується…