Фрагмент із травелогу Хоне Готтесфельда “Моя поїздка до Галичини” присвячений містечку Скала (нині Скала-Подільська)

В моєму рідному містечку 

Темрява — Один ловелас — Мої родичі вважають, що я Ротшильд 

Накінець я у містечку, де народився, у Скалі. Тут я спробую описати, скільки матиму змоги,  все що я побачив і що пережив в нещасливому містечку. Але я відчуваю, що спочатку маю зробити коротке пояснення для читача, аби він якнайкраще зрозумів все становище. 

В моєму місті мене роками вважали мене багачем, дуже грошовитим. Прийнято вважати, що всі американці багаті, але моє багатство вони перебільшували, бо для цього мали спеціальні причини: в час війни я допомагав моєму містечку. Я збирав великі суми коштів. В час світової війни я був президентом комітету допомоги для Скали. Те все відправлялося від мого імені. Тому вони думали, що це я шлю їм так багато грошей. 

Коли померлий Макс Пейн приїхав до Галичини, як посланець від Джойнту, я дав йому ці гроші на допомогу для Скали. Там він сказав, що ці гроші дав я йому. Коли ж він там почув розмови про моє багатство, він не знайшов за потрібне ці розмови спростувати. Він не хотів розбивати їхні мрії — сказав він мені, коли повернувся. 

Коли я був у Варшаві, там ставили мою пʼєсу. Тому вони читали, щось майже кожен день у варшавській пресі про мене. Вони були дуже добрими читачами, вони не випустили жодної букви, коли читали. Можна уявити, що їхня фантазія про моє багатство ще більше розгорілася. 

Через це, я отримав багато листів у Варшаві від моїх родичів, які просили у мене допомоги. Вони чекали в Скалі на мене з більшим нетерпінням як рятівника і Месію, який їх витягне з їхньої нужди. 

Лише після такого вступу, мені віриться, читач легко зрозуміє, що мене чекало в штетлі. Я прибув у Скалу о 8й годині вечора. Мене завезли в готель, який тут належав вдовиці. Вона мене одразу впізнала. 

— Шолем алейхем — сказала вона — я впізнала вас з вашого фото, яке ми бачили у варшавській єврейській газеті. Ми вас тут чекали щонайменше два тижні. Сідайте. Ви напевне втомилися та голодні. Зараз я дам вам поїсти. 

— Дякую — кажу я, викладаючи мої речі — я не хочу сидіти, я не хочу їсти, я хочу вийти й пройтися містом. 

— Цього ви не можете зробити — говорить вона, — там страшна темрява. 

— Ну й що що темрява? — кажу я — у своєму штетлі я можу ходити й у темряві. 

— Ні — каже вона — ви не можете.  

— Я перевірю — кажу їй.

— Ви можете перевірити — говорить вона — але вам краще бути обачним і одразу повернутися. 

Я відкрив двері та вийшов на вулицю. Але більше двох кроків я не зміг зробити. Я нічого не бачив, лише темряву. Така темрява, напевне, мала би бути лише в Єгипті, коли євреї втікали звідти. Я швидко врятувався від темряви, повернувшись назад в готель.  

— Ви добре зробити, що ви назад повернулися — сказала господиня — я, яка тут живе, не вийшла б сама ввечері. 

Поки я стояв та й говорив з господинею, відкрилися двері та зайшов всередину юнак в зношеному вбранні, з обличчям, яке буквально кричало, що йому потрібно поголитися, та кинувся мене цілувати. 

Я його оглянув здивовано.

— Ти ж не знаєш хто я? – запитує він – Ти мене залишив дитиною. Я твій кузин Клазман, який писав тобі листа до Варшави. Я живу в Правужні, і я приїхав сюди аби тебе зустріти. Я чекаю на тебе вже декілька днів. Візник, який тебе привіз з поїзду, мені сказав, що ти вже тут. 

Перш ніж я мав хвилю сказати слово, знову відкрилися двері (тут не стукають у двері) і зайшов молодик з жінкою. Обоє дуже бідно вбрані, і кинулися мене цілувати. 

— Це твій кузин Шломо та твоя кузина Фейге — представляются вони мені. 

Перш ніж я встиг згадати хто ж вони такі, двері відкрилися та зайшов єврей з божевільною широкою бородою (таку бороду в Америці можна лише побачити в фільмах, яку накладають для відлюдкуватих чоловіків, які борються з левами в Африці). Крім цього він також мав шрам на одній щоці, і він був схожий на старця.

Він постояв хвилину та дивився на мене. В цей же час я дивився на нього. 

— Ти мене не впізнаєш? 

— Ні!

Він підійшов ближче і сказав:

— Це є я, твій друг дитинства, Зельман. 

[…]

Я всіх просив щоб ми вийшли трохи на вулицю. 

— Добре — говорить мій кузин Клазман — я тебе трохи повожу повсюди. Я буду твоїм помічником. 

— І для чого мені помічник? — кажу я — я тоді що ребе, який бере кошти?

— Ребе, який дає гроші, також потребує помічника – відповів мені мій кузин.

Ми вийшли на вулицю. Я нічого не бачив, окрім темряви. Темряву можна було нащупати, а болото можна було відчути. Яке ж це болото! Моє американське взуття, яке не звикло до жодного болота, затріщало, коли я з одного болота їх витягнув та  встромив в інше. 

— Тут завжди таке болото? — запитав я.

— Болото тут збільшується з кожним роком — мій друг пояснив — коли б ти приїхав сюди наступного року, ти знайдеш тут більше болота.

— А що зимою?

— Зимою болото замерзає — говорить мій друг, — і лише жителі Скали знають як ходити по замерзлому болоті. Приїжджі можуть лишити тут ноги.

— Я не пам’ятаю такого болота у мої часи — кажу я. 

— Ой, в ті часи — почав мій друг — все було інакше. У нас були ліхтарі, які світили ввечері. Тоді можна було ходити вулицями та гуляти до пізньої ночі. Пам’ятаєш?

— Звісно я це пам’ятаю! — кажу я.

— А пам’ятаєш – каже він — помічник кравця ходив гуляти з дівчатами, а ми за ними підглядали і заздрили. Пам’ятаєш Рахель з її блакитними очима? 

— Пам’ятаю. 

— І Шеву, з її білявими косами, ти пам’ятаєш? 

— Пам’ятаю. 

[…]

— Які тепер прогулянки, яка тепер любов, — каже він — коли після 10 вечора не можна виходити на вулицю.

— Чому?

— Бо це є прикордонне місто. — пояснює він мені — тут є місця, де не можна також ходити навіть днем. Є теж місця дуже близькі до кордону, на які навіть заборонено дивитися. Інакше можна бути арештованим за підозру у шпигунстві, контрабанді чи комунізмі. 

— Я цього не розумію — говорю я. 

— Ми також не розуміємо — каже він, — колись ми були австрійцями. Багато євреїв сидить зараз в тюрмах, поки вони самі цього не розуміли за що, і забрели вони у не дозволені місця. 

— Поговорімо про радісні речі — каже один з моїх кузенів — ми є зараз біля твого будинку, твого батьківського будинку. Чи хочеш ти зайти?

— Звичайно — кажу я.

Ми заходимо. Батьківський будинок я і мої брати віддали для моєї родички. 

Моя родичка живе зараз лише в одній кімнаті домівки. Інші ж кімнати вона здавала в оренду. 

Я оглянув домівку, де я провів юність. Я нічого не пам’ятаю. Мені здається, що кожна кімната є набагато меншою. Стіни виглядають вицвілими, а стеля розсипається.

— А де ґанок? — запитую я. 

— Ґанок обвалився — пояснює родичка та розповідає мені, оскільки вона не отримує ніяких коштів за орендовані кімнати, бо геть нічого не платять, дає мені при цьому послухати, як нині, коли я вже тут, чи точно буде будинок зремонтований. Я не допущу щоб батьківський будинок перетворився на руїну — сказала вона. Вона тому й зібралася їхати до мене у Варшаву. 

— Коли б ти не приїхав так швидко, я б теж поїхав до тебе у Варшаву — говорить мій кузин Клазман.

— А я — каже мій кузин Шломо — був впевнений, що ти сюди приїдеш. Я б нікому не дозволив їхати до тебе у Варшаву. Багато хто хотів поїхати. 

Перш ніж я мав ще час сказати, що я думаю, відкрилися двері, і десяток чоловіків, жінок і дітей ввійшли — частина родичів, і просто євреї мого містечка. 

— А, він тут, Хонечко з пакуночками — хтось вигукнув. 

— Я добре пам’ятаю, як ти колись їздив до мільницького рабина — мовив другий. 

— Якщо судилося комусь, щоб стали з нього люди, то до Америки поїде! — вигукнула стара єврейка, одягнена в лахміття. 

Один єврей мене привітав наступними словами: 

— Мир тобі, грошовитий, заможний, зажитний, містере Хоне Готесфельде!

— Ви даремно титулуєте мене багачем і можновладцем — я сказав. 

— Як це  так, що ти не багач? — запитує єврей.  

— Я чому мені бути багатим? — запитую я.

— Якби ж ми хоч твоїм сміттям володіли! — озивається єврей, всі кивають головами.