Excerpt of Lesya Ukrainka’s letter to Mykhailo Kryvyniuk about “fraternal peoples” 1903

Сан-Ремо, 18.ІІ (3.ІІІ). 1903

Дорогий Михалю!

Я це все думаю, як назвати свою роботу (се для мене страх трудна річ — заголовки!) і тому не писала; думаю назвати: «Наша воля під білим царем» або «Наше життя під царями московськими, православними» — зважте, котре ліпше і так надрукуйте.

Самійл[енка] я теж не знаю, почерк нагадує щось знайоме з компанії «гасловців», але я не зовсім в тім певна. Я думаю, що «письменник» то І.[ван] М.[атвійович] (йдеться про Стешенка Івана Матвійовича – українського громадського-політичного діяча, активного члена Української соціал-демократичної робітничої партії, приятеля Лесі Українки, прим.), а професура чи не література. Мені заміри «Волі» здаються цілком утопічними, — тут дав би Бог з своїми «фракціями» якось прожити, а куди вже там чужі мирити, та в той саме час, коли в росс[ійських] фракціях і партіях пішла «брань по всей линии». Мені здається, що українці зовсім не призвані до ролі миротворців, їх навіть історія на те не виховала. «Искра» та й інші фракції можуть ще й на сміх зняти за такі претензії миротворства, або зіґнорують їх. Принаймні, коли передо мною один поляк розвивав заміри помирити межи собою українські фракції і злучити їх з польською, що сидить у Київі, то мені трудно було відноситись до того поважно, і я сказала йому, що коли українці схочуть помиритись, то зроблять те самі, без посередництва сторонніх людей.

Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в грунті речі, зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики». Яке нам діло, що «Искра» свариться з «Рев[олюционною] Росс[иею]»? Не наше діло їх мирити, поки вони нас не вибрали на третейських суддів. Чому, власне, маємо мирити ми, українці, а не поляки, не жиди і т. д.? Нам важно, як ті обидві (чи багато) фракції відносяться до нас, до нашої справи і відповідно тому ми мусимо рішити, з ким нам битись, а з ким миритись, та й то має практичне значення тільки тоді, коли ми самі заявляємо своє існування якоюсь роботою і впливом, інакше буде: сердилась баба на торг, а торг про те й не знав.

Мені здається непрактичною гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стільки, що пора нам «вертати своє». Я вважаю слушним, щоб скоріш, напр[иклад], «Рев[олюционная] Россія» видавала на свій кошт переклади своїх видань на укр[аїнську] мову, ніж щоб молоді і убогі укр[аїнські] орґанізації видавали росс[ійські] праці, бо для кого вони мають служити? Коли для Великоросії, то ми заубогі на такі дарунки «старшим братам» — ми вже й так дали їм більше, ніж самі взяли, навіть «податків крови» для терористичного руху, — коли ж ті росс[ійські] видання призначаються для України, то се не наше діло служити «обрусению», хоч би й революційному. Те, що українець схоче сказати до відомості россійській, чи «общерусской» публіці, те він може сказати в формі, напр[иклад], «письма в редакцію», або «иностранной корреспонденціи» в якому, вже існуючому росс[ійському] рев[олюційному] органі, а творити для того окремі видання і коштовно і зайво. Я була б рішуче против такої трати тяжко зібраних фондів українських. Щоб бути консеквентними, то прийшлось би не дво-язичні, а десяти-язичні органи видавати і мирити всі литовські, жидівські, вірменські і т. д. фракції межи собою, а на те нас не стане. Досить уже, що цензура примушує укр[аїнських] лібералів до двоязичія, а революціонерам безцензурним воно ні на що не здалось. При сій нагоді скажу Вам, що в свій час орган, видаваний на укр[аїнській] территорії (гектоґрафований «Вперед») не хотів (напевне знаю) прийняти ані стрічки по-українськи на свої шпальти, та й ні одно російське (не українофільське) видання досі не друкувало українських (по мові) праць. Се, коли хочете, зовсім натурально, та тільки нема чого нам платити за іґнорування гомеричною гостинністю: нехай іде кожний до свого намету, коли так. Ініціатива до федеральних відносин була давно зроблена з боку українців, ще за часів Драгоманова, та навіть Шевченка, і потім повторялась не раз і не була підтримана з боку «старших братів», — нехай же вони тепер, коли хотять, самі шукають нас, а нам уже нема чого накидатися, бо нарешті се понижає нас, що ми ліземо брататись, а нас навіть і не завважають, чи ми є на світі. Годі!

Коли ми станемо для «братів» цікаві, то, повірте, згадають і знайдуть вони нас і самі. Я не просилась ніколи до спілки з росс[ійськими] еміґрантами, але вони мене знайшли і ще дуже гречненько просили перекладати їх видання і стати у пригоді, бо, значить, я їм потрібна. Перекладати дещо я згодилась, але на правах рівного з рівним, не пристаючи ні до якої фракції, нікого не мирячи, а просто собі як перекладач незалежний. Я думаю, що таке становище єдино-натуральне в сих відносинах. Якби ж я при тій нагоді стала миротворствувати, то мене певне б висміяли, та й по заслузі.

[…]