Ця рефлексія написана в рамках стипендіальної програми імені Едуарда Зуба, заснованої родиною Едуарда Зуба, спонсорованої Українським інститутом національної пам’яті, Благодійним фондом родини Бекетових-Алчевських та Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна, є частиною ширшого дисертаційного дослідження на тему “Український націонал-комунізм в УСРР як політичний та соціокультурний феномен”, що виконується на кафедрі історії України Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент, в.о. завідувача кафедри історії України, Роман Любавський.
В умовах декомунізації та розвитку постколоніальної теорії в Україні, тема українського націонал-комунізму тривалий час залишається вразливою до інсинуацій, оскільки перебуває на межі радянської та національної політичної візії. Беззаперечним є те, що ідеї марксизму в часи Української революції стали інструментом для конфронтації української інтелектуальної еліти з російським більшовизмом, що межував із традиційним великоруським шовінізмом. У цьому контексті принципового значення набуває аналіз колоніальних уявлень, у межах яких формувалося політичне мислення українських марксистів початку ХХ століття, зокрема образу “Малоросії” як специфічної імперської конструкції.
У фокусі цього дослідницького проєкту аналіз міжпартійної комунікації українських та єврейських націонал-комуністичних партій в УСРР, та дослідження українського націонал-комунізму як початкового етапу становлення антиколоніальної візії в УСРР.
Націонал-комунізм може бути визначений як гібридна політико-інтелектуальна течія, сутність якої полягає у поєднанні ідей національної самостійності та марксизму, адаптованих до національної специфіки регіону з урахуванням його етнолінгвістичних кордонів.
Історики зазначають, що образ “Малоросії”, “винайдений” у Російській імперії, був суто колоніальним. Проте, відповідно до теорії Бенедикта Андерсена[1] про “уявлені спільноти”, образ Малоросії варто розглядати як результат формування специфічного анамнезу українського населення про уявлення щодо свого минулого та місця і ролі українських територій у складі Російської імперії, що з часом видозмінився на початковий етап українського націєтворення. Саме в цей час розпочалися перші дискусії щодо надання автономії українським землям та широкого використання мови корінного населення в публічному просторі (освіті, законодавстві, періодиці тощо)[2]. За визначенням Степана Величенка, мовна та культурна асиміляція та економічна експлуатація були головними ознаками російського панування на українських землях[3]. На початку ХХ ст., інтелектуали Західної Європи позначили ці та подібні несприятливі процеси терміном “колоніалізм”[4].
Коли ми говоримо про колоніалізм, то маємо розуміти, що економічна експлуатація є не єдиним інструментом впливу метрополії на колонію. Для імперіалізму достатньо характерним є зміна місцевого соціокультурного простору. Іншими словами, метрополія часто втручається у публічний та приватний простір титульної, на певній території, нації, заперечуючи її право на національні та етнолінгвістичні кордони. Саме тому аналіз колоніалізму в українському контексті неможливий без звернення до практик комуністичного будівництва, які попри декларований інтернаціоналізм, значною мірою відтворювали імперські моделі політичного контролю. Дослідник Станіслав Кульчицький стверджує, що союз дев’яти радянських держав був з’єднаний з імперським центром двома способами: перший та цілком очевидний спосіб з’єднання — через диктатуру російської комуністичної партії, а інший спосіб — через підпорядкування російському центру економічних сил “окраїн”[5]. Найпослідовніша ліва критика цієї імперської логіки була сформульована українськими марксистами, які намагалися осмислити становище України через оптику імперіалізму[6]. У цьому ж контексті імперіалізму осмислювалися і проблеми національних меншин, зокрема у межах колоніальної критики радянського проєкту. Дійсно, для єврейських лівих рухів в Україні проблема імперіалізму була нерозривно пов’язана з питанням національної автономії, мовних прав і політичного представництва в межах радянського проєкту, що створювало спільне поле для міжпартійного діалогу.
Однією з найбільш революційних комуністичних груп у період антибільшовицького протистояння була група українських марксистів до якої входили лідери Української комуністичної партії та один з теоретиків українського націонал-комунізму Василь Шахрай[7]. Для того, аби найбільш точно описати політичні відносини між Україною та Росією, українські та єврейські марксисти чи-то націонал-комуністи, зверталися до поняття “імперіалізм”, який здебільшого повністю відображав реальне становище українських територій. Для укапістів (представників Української комуністичної партії) врахування національних та економічних особливостей України було надзвичайно необхідною тактикою для формування нового політичного устрою[8]. Власне, ці ж українські комуністи виступили проти приєднання до РКП(б), чия політична програма явно суперечила їхнім ідеологічним орієнтирам. Варто звернути увагу, що українські марксисти ідентифікували Україну до та після Жовтневого перевороту як російську колонію, яка виступала здебільшого як місце для розселення або потенційне економічне джерело, попри те, що мала зовсім інший внутрішній соціокультурний бекграунд. Теоретичні уявлення про імперіалізм знаходили своє підтвердження в соціальній практиці, зокрема в трансформації міського простору та мовної ієрархії в українських містах.
Відсутність державного кордону між українськими та російськими територіями обумовила збільшення темпів міграції російського пролетаріату на територію України. Разом з цим, в середовищі російських управлінців побутувала думка про вищість російської культури, а попередня імплементація імперського законодавства щодо функціонування мови в публічному просторі лише підсилювала цю тезу. Дійсно, протягом довгого часу російська мова була титульною в засобах масової інформації, освітньому процесі, адміністративних управліннях тощо. Саме в силу цих обставин російський пролетаріат, який приїздив в українські міста не відчував себе меншістю та не мав потреби вчити нову іноземну мову, адже український міський простір виявився надзвичайно комфортним для російського робітництва[9]. Парадокс полягає в тому, що українські селяни, які переїздили в українське місто у пошуках нової роботи, були вимушені пристосовуватися до нового простору та вивчати іншу мову. Ситуація певним чином нагадує становище ірландців у Великій Британії, адже етнічні українці були змушені інтегруватися в імперське середовище, що часто призводило до асиміляції[10].
У цьому контексті особливо важливим є аналіз того, як колоніальна політика радянського центру впливала на взаємодію різних бездержавних спільнот в УСРР, зокрема українців та євреїв, змушених шукати спільні політичні стратегії в умовах російського імперського домінування. Однією з принципових, але недостатньо досліджених характеристик українського націонал-комунізму була його інклюзивність, що проявлялася, зокрема, у міжпартійній співпраці з єврейськими націонал-комуністичними організаціями. Вельми показовими є сюжети співпраці Української комуністичної партії (боротьбистів) та Єврейської комуністичної партії “Поалей Ціон”. Аналіз цих контактів дозволяє стверджувати, що “включення” єврейства до української візії “радянського” значним чином вплинуло на формування нової соціокультурної темпоральності в УСРР. Зокрема, яскравим прикладом цієї тенденції були Сергій Мазлах та Андрій Річицький — євреї за походженням, які в різних умовах відкрито виступили проти колоніальної політики російських більшовиків в Україні, засудили реставрацію російського імперіалізму та боролися проти його панування на території УСРР, за що пізніше стали жертвами репресивної політики радянської влади.
У період з 1919 по 1920 рр. боротьбисти почали тісну співпрацю з Єврейською комуністичною партією, яку сьогодні можемо маркувати як єврейську націонал-комуністичну партію[11]. Боротьбисти та ЄКП “Поалей Ціон” обмінювалися політичною літературою, проводили лекції, результати яких потім публікували на шпальтах газети “Боротьба”, зокрема[12]. Міжпартійна співпраця була схожа на спроби віднайти союзників для успішного встановлення боротьбистського проекту радянського будівництва (на тактичному рівні). Одними з таких союзників для боротьбистів була й група грузин, які просили ЦК УКП(б) допомогти створити окрему Грузинську комуністичну партію, яка б мала тісний зв’язок з українськими комуністами в Києві[13]. Попри все, у 1919 році Василь Еллан-Блакитний наголошував, що боротьбисти мають на меті встановити рівноправність усіх націй та розвинути національну культуру націй “нерозвинутих”[14]. Ці положення збігаються з тими, що були задекларовані в проєкті Конституції Всесвітньої Федерації Радянських Республік, де Всесвітня федерація радянських республік, а саме у статті 4 зазначено, що кожен народ, який приймає етногеографічну єдність має право вступити до Федерації[15]. Точки дотику міжпартійних контактів обох партій полягали у прагненні адаптувати радянське будівництво до етнолінгвістичних кордонів УСРР, враховуючи всі національні та економічні особливості регіону[16]. Боротьбисти були певні, що однією з головних задач комуністичного будівництва є налагодження дружніх взаємовідносин між соціалістичними республіками з метою підняття культури “малих” та бездержавних народів до вищого рівня з метою утворення єдиної інтернаціональної культури[17]. За визначенням літературознавиці Ярини Цимбал, в 1920-х роках активно розвивалося книговидання мовою їдиш, зокрема і у Харкові, у той же час, на запрошення наркомоса Олександра Шумського (боротьбиста) з Риги до Харкова приїхав Арон Воробейчик – єврейський педагог, що викладав їдиш та літературу в місцевому освітньому закладі[18].
У той же час, вони мали першість в організації культурно-мистецького підйому. Вони не тільки очолили літературний процес 1920-х рр., (Василь Елан-Блакитний, Михайло Яловий, Олександр Мізерницький, Сергій Пилипенко, Володимир Коряк, Микола Хвильовий та інші) й створили умови для професійного розвитку українських та єврейських літераторів як учасників різноманітних письменницьких угруповань, членів редакцій літературних журналів тощо. Партійці змогли створити простір для реалізації національно-культурного відродження та постання нової постреволюційної культури. Наприклад, боротьбисти виступили одними з важливих акторів культурної модернізації УСРР, зокрема у сфері літературознавства та гуманітаристики[19].
Саме інклюзивний характер українського націонал-комуністичного проєкту, що передбачав міжетнічну політичну співпрацю та автономне осмислення радянського будівництва, зробив його особливо вразливим для радянського центру. В УСРР геноцидна політика сталінського тоталітарного режиму проявлялася в систематичних утисках, спрямованих на знищення політичної, національної/етнічної та культурної автономії місцевого населення, що призвело до масових переслідувань, депортацій і фізичного винищення представників, зокрема, і єврейського політичного руху. Політика радянської влади полягала в абсолютному запереченні будь-яких форм самостійної політичної активності на території УСРР, а національні/етнічні рухи, які не вписувалися в офіційний ідеологічний патерн, розглядалися як такі, що стояли на перешкоді “класової боротьби”. Культурний вимір репресивного процесу проявився у згортанні українізації, уніфікації культурної політики та нав’язуванні канонів “загальнорадянської” культури, фактично побудованої на російській мовній та історичній домінанті.
Показовим є випадок який відбувся під час виступу Олександра Шумського на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У в 1926 році. Зокрема, один із учасників засідання, ім’я якого не наведено у джерелі, відзначив: “А те, кто умеет говорить по украински, не выступали… Потому, что они в партии забиты, загнаны и составляют меньшинство…не говоря уже о влиянии. Потому, что в партии господствует русский коммунист…”[20]. Цей малий епізод свідчить про більшовицьке недотримання концепту національної політики, яку вони проводили під виглядом українізації. Починаючи з кінця 1920-х років, російське більшовицьке керівництво дедалі частіше трактувало українських комуністів як носіїв “націоналістичного ухилу”, що фактично означало криміналізацію будь-якої спроби автономного осмислення радянського проєкту в Україні. Репресії проти діячів української культури, науки та партійного апарату стали інструментом ліквідації інтелектуального середовища, здатного продукувати альтернативні наративи. Відтак, українські партійці виступили з офіційним зверненням до РКП(б) проти “припинення партійними верхами РКП (б) репресій проти українських функціонерів”[21]. Раніше, партійці вже зверталися до КП(б)У з критикою реставрації “єдіної і нєдєлімої Росії”, а також арештів і депортацій партійців попри попередні домовленості про “товариське відношення до партії” та право України на самостійність[22]. Подібні дії російських більшовиків харківський осередок УКП аргументував як страх перед впливом та агітацією партії в УСРР та був готовий вести легітимну боротьбу[23]. Зокрема, укапісти висловили протест проти утисків комуністичної влади над українським євреєм Андрієм Річицьким, заслання Георгія Лапчинського, закриття партійної газети “Червоний прапор” та масових арештів[24].
Отже, дослідження націонал-комунізму в УСРР демонструє, що інклюзивні та автономні практики не лише формували альтернативні політичні наративи, але й виступили механізмом критики російського великодержавницького шовінізму. У сучасному контексті російсько-української війни звернення до теми культурного геноциду набуває особливої актуальності. Воно дозволяє простежити тяглість імперських практик – від радянської політики уніфікації до сучасних спроб Росії заперечити існування української історії, культури та політичної суб’єктності. Дослідження українського націонал-комунізму дає можливість критичного осмислення не лише радянського минулого, але й сучасних форм російського неоімперіалізму.
[1] Див. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження та поширення націоналізму. Київ: Критика, 2001. 273 с.
[2] Наумов С. «Малоросійський проект» ХІХ vs «український проект» // Известия на Института за исторически изследвания. София, 2017. С. 118.
[3] Velychenko S., Ruane J., Hrynevych L., eds. Ireland and Ukraine: Studies in Comparative Imperial and National History. Stuttgart: ibidem – Verlag, 2022. Р. 238.
[4] Там само.
[5] Кульчицький С. Імперський чинник в історичному розвиткові України // Регіональна історія України: Збірник наукових статей. Київ, 2007. С. 149.
[6] Листи членів ЦК УКП в ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У, члену Всеукраїнського Ревкому тов. Мануїльському Д.З. про входження в Комінтерн, взаємовідносини з КП(б)У, державне будівництво, видання журналу «Червоний прапор» – орган ЦК УКП та інші питання // ЦДАГОУ. Ф. 8. Оп.1. Спр.13. Арк.1.
[7] Velychenko S. Ukrainian Anticolonialist Thought In Comparative Perspective A Preliminary Overview // Ab Imperio, 2012. Р. 341.
[8] Листи членів ЦК УКП в ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У, члену Всеукраїнського Ревкому тов. Мануїльському Д.З. про входження в Комінтерн… // ЦДАГОУ. Ф. 8. Оп.1. Спр.13. Арк.2.
[9] Velychenko S. Ukrainian Marxists and Russian Imperialism 1918-1923: Prelude to the Present in Eastern Europe`s Ireland // Irish Left Review, 2013. P.4.
[10] Там само. С.4.
[11]Гірик С. Гасла УНР нагадували більшовицькі // Історична правда. 2020. (дата звернення: 23.12.2025)
[12] Листи Головбюро єврейських секцій ЦК КП(б)У, Головного комітету ЄСДРП «Поалей Ціон» в ЦК УКП (боротьбистів) про надання можливості ознайомитись з рішенням Народного Комісаріату просвіти УСРР з національного питання в архіві боротьбистів, про міжпартійне співробітництво у ревокмах // ЦДАГОУ. Ф. 43. Оп. 1. Спр. 76. Арк. 4.
[13] Листи групи грузин-боротьбистів у відділ зовнішніх відносин ЦК УКП (боротьбистів) з проханням допомогти створити їм окрему організацію грузинської компартії в Києві, а також філіали в інших містах. Список членів грузинської комуністичної партії в Києві. Відозва групи робітників Тифліського комітету партії соціалістів-революціонерів до робітників та робітниць Тифлісу // ЦДАГОУ Ф. 43. Оп. 1. Спр. 55. Арк. 1.
[14] Єфіменко Г. Комунізм vs українське націєтворення в радянській Україні (1917-1938 рр.): сприяння, поборювання чи вимушене замирення? (дата звернення: 17.10.2022)
[15] Перелік документів, надісланих у Виконком Комінтерну та додатки до нього: декларація фракції УПСР на трудовому конгресі, проект декларації ЦВКа про об’єднання радянських республік, проекти декретів з питань навчання військовому мистецтву та сприяння розвитку культури українського народу і проект конституції федерації соціалістичних радянських республік // ЦДАГОУ. Ф. 43. Оп. 1. Спр. 30. Арк. 33.
[16] Hirik S. The Split within the Poale Zion’s Left Wing: Two Versions of Jewish National Communism // Judaica Ukrainica. 2017. Vol. 6. P. 35–50.
[17] Перелік документів, надісланих у Виконком Комінтерну та додатки до нього… // ЦДАГОУ. Ф. 43. Оп. 1. Спр. 30. Арк. 16.
[18] Наші 20-ті.(2022, грудень 21). У 1920-х роках активно розвивається книговидання мовою їдиш.(дата звернення: 14.01.2026).
[19] Перелік документів, надісланих у Виконком Комінтерну та додатки до нього… // ЦДАГОУ.Ф.43.Оп.1.Спр.30.Арк.16.
[20] Виступ О. Шумського на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У // Шаповал Ю. О. Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження архівні матеріали. Київ-Львів: Україна Модерна. С.609.
[21] Відозва Харківського губкому УКП до 7-ї річниці Жовтневої революції. Телеграми та заяви Харківського губкому УКП до губкому КП(б)У, губпрокуратору та суд, управління губміліції з приводу арештів членів УКП // ЦДАГОУ. Ф.8.Оп.1.Спр.108.Арк.1.
[22] Листи членів ЦК УКП в ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У, члену Всеукраїнського Ревкому тов. Мануїльському Д.З. про входження в Комінтерн, взаємовідносини з КП(б)У, державне будівництво, видання журналу «Червоний прапор» – орган ЦК УКП та інші питання // ЦДАГОУ. Ф. 8. Оп. 1. Спр.13. Арк. 24.
[23] Відозва Харківського губкому УКП до 7-ї річниці Жовтневої революції. Телеграми та заяви Харківського губкому УКП до губкому КП(б)У, губпрокуратору та суд, управління губміліції з приводу арештів членів УКП // ЦДАГОУ. Ф. 8. Оп.1. Спр.108. Арк.2.
[24] Резолюції, доповіді та тезиси доповідей конференцій та пленумів УКП // ЦДАГОУ. Ф. 8. Оп. 1. Спр.154. Арк.11.