Ця рефлексія написана в рамках проєкту “Відкриті освітні матеріали” Невидимого університету для України (осінь 2024 року). Студенти і студентки трьох курсів IUFU – “(Пере)осмислення “радянського”: сучасна українська ідентичність і спадщина комунізму” (керівниця курсу Олена Палько, Базельський університет), “Сексуальність і деколоніальність” (керівник курсу Надія Чушак, Києво-Могилянська академія) та “Війна, мир і політика невизначеності” (керівниця курсу Тетяна Землякова, Інститут Європейського університету) мали можливість написати короткі рефлексії на основі двох першоджерел або позицій зі списку рекомендованої літератури із силабусів цих курсів. Проєкт фінансувався Німецькою службою академічних обмінів (DAAD).
Невидимий університет для України (IUFU) — сертифікатна програма для українських студентів бакалаврату, магістратури та аспірантури, які проживають в Україні або за кордоном та чиє навчання постраждало внаслідок війни. Програма діє з весни 2022 року й стала прямою реакцією на вторгнення Росії в Україну та його наслідків для української системи освіти.
Скульптурний портрет київського князя Ярослава Мудрого (1939), створений радянським антропологом Михайлом Герасимовим за його власною методикою, є відтворенням зовнішності видатного представника династії Рюриковичів.
У 1930-х роках саркофаг київського князя Ярослава Мудрого неодноразово ставав предметом наукових досліджень істориків, лікарів, музеєзнавців, антропологів та інших дослідників. До прикладу, 25 січня 1936 року комісія на чолі з директором музея-містечка М. Багрієм, уперше дослідила вміст саркофага. На дні саркофага знайшли безладне скупчення кісток чоловіка і жінки, а також невеликі фрагменти дитячого черепа. Вдруге саркофаг було відкрито у 1939 році. Тоді комісія, у складі радянського вченого В. Гінзбурга, вирішила передати знайдені останки кісток для подальшого вивчення в Інститут етнографії академії наук УРСР. На початковому етапі дослідження було з’ясовано, що ці останки кісток належали старшому чоловікові віком приблизно 60-70 років та жінці, віком приблизно 50-60 років. Згодом у скелеті чоловіка виявили множинні деформації та значні патологічні зміни кісток правої нижньої кінцівки.
Порівняння письмових джерел (давніх літописів) і результатів анатомо-рентгенологічних досліджень показало, що вони в основному узгоджуються. Ця обставина дала змогу зробити висновок, що князь Ярослав Мудрий справді похований у Софійському соборі в Києві і відтворити його зовнішність. На основі цих знайдених кісток (черепа) Михайло Герасимов створив скульптурний портрет київського князя Ярослава Мудрого.
Цей скульптурний портрет київського князя Ярослава Мудрого активно використовували у своїх роботах радянські дослідники, які займались вивчення Київської Русі. Наприклад, цей портрет постає як правдоподібна реконструкція зовнішності видатного представника династії Рюриковичів у монографіях Бориса Рибакова, Петра Толочка та інших радянських істориків. Водночас період ІХ – ХІІ ст. був досить популярною темою в радянській історіографії. Тогочасні історики здебільшого використовували концепт давньоруської народності. Згідно з цією гіпотезою, протягом ІХ – ХІІ ст., у процесі етногенезу східних слов’ян, сформувалась “давньоруська народність”, яка була спільним предком трьох пізньосередньовічних східнослов’янських народів – росіян, українців і білорусів. Це поняття виникло в історіографії Російської імперії першої половини ХІХ ст. Пізніше його підхопили й активно використовували радянські дослідники. Зокрема, з кінця 1930-х років радянська історична наука обстоювала ідею Київської Русі як “спільної колиски” історії росіян, українців і білорусів. У 1939 році історик Борис Греков висунув ідею етнічної єдності “руського народу” в період Київської Русі.
Ця концепція дозволила радянським історикам не лише датувати початок державотворчих процесів на цих територіях з ІХ – ХІІ ст., але й показати його історичну нерозривність (через Московське царство та Російську імперію цей державотворчий процес безперервно тривав аж до Радянського Союзу – той факт, що території Української та Білоруської РСР деякий час входили до складу Великого князівства Литовського, часто замовчувався або ігнорувався радянськими істориками), а також створити наратив про споконвічну приналежність росіян, українців і білорусів до єдиного політичного, економічного та культурного простору. Це було особливо важливо на початку 1940-х років, у перші роки німецько-радянської війни, коли радянський уряд намагався об’єднати різні народи СРСР перед спільним ворогом – нацистською Німеччиною. Своєрідним матеріальним свідченням цих наративів про спільність народів СРСР для радянських істориків стали пам’ятники представникам династії Рюриковичів, наприклад, скульптурний портрет київського князя Ярослава Мудрого, створений Михайлом Герасимовим.
Більше того, Михайло Герасимов зобразив київського князя Ярослава Мудрого чимось схожим до першого московського царя Івана IV та монгольських ханів. Це сприяло формуванню почуття спільної батьківщини у різних народів СРСР. Водночас сучасні реконструкції зовнішності київського князя Ярослава Мудрого, проведені іншими методами, дещо спростовують твердження про подібність його зовнішності до монгольських ханів.
Література:
Толочко, Петр. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. Київ: Наукова думка, 1987.
Рибаков, Борис. Киевская Русь и русские княжества ХІІ – ХІІІ ст. (вв) Москва, 1982.
