Промова міністра оборони Роберта МакНамари про взаємне стримування

Ця рефлексія написана в рамках проєкту “Відкриті освітні матеріали” Невидимого університету для України (осінь 2024 року). Студенти і студентки трьох курсів IUFU – “(Пере)осмислення “радянського”: сучасна українська ідентичність і спадщина комунізму” (керівниця курсу Олена Палько, Базельський університет), “Сексуальність і деколоніальність” (керівник курсу Надія Чушак, Києво-Могилянська академія) та “Війна, мир і політика невизначеності” (керівниця курсу Тетяна Землякова, Інститут Європейського університету) мали можливість написати короткі рефлексії на основі двох першоджерел або позицій зі списку рекомендованої літератури із силабусів цих курсів. Проєкт фінансувався Німецькою службою академічних обмінів (DAAD). 

Невидимий університет для України (IUFU) — сертифікатна програма для українських студентів бакалаврату, магістратури та аспірантури, які проживають в Україні або за кордоном та чиє навчання постраждало внаслідок війни. Програма діє з весни 2022 року й стала прямою реакцією на вторгнення Росії в Україну та його наслідків для української системи освіти. 

Розробка та використання ядерної зброї у другій половині XX століття спричинили появу так званої доктрини ядерного стримування, яка стала популярною серед американських політиків наприкінці 1940-х років. Згідно з цією доктриною, володіння ядерною зброєю гарантує захист від застосування сили іншими державами, оскільки вони розуміють, що будь-яка агресія проти ядерної країни може призвести до катастрофічних втрат. Однак, коли Сполучені Штати після Мангеттенського проєкту перестали бути єдиною країною, яка монополізує розробку та володіння зброєю масового знищення, напружені відносини між двома гегемонами — США та СРСР — ще більше ускладнилися, оскільки Радянський Союз розпочав власну програму ядерного озброєння.

У міру розширення ядерних арсеналів обох наддержав виникла потреба переглянути теорію стримування, оскільки вона не давала відповіді на питання, як уникнути конфлікту між ядерними державами. Це призвело до прийняття американськими чиновниками доктрини взаємно гарантованого знищення (яка отримала іронічне скорочення “MAD”). Однак вони не були першими, хто висловив цю ідею — ще під час франко-прусської війни Вілкі Коллінз говорив про “засіб настільки страшний, що війна стане рівнозначною знищенню, і людський страх змусить підтримувати мир”. В умовах Холодної війни ця доктрина набула популярності завдяки міністру оборони США Роберту МакНамарі.

До Карибської кризи 1962 року МакНамара дотримувався підходу “без ударів по містах”, орієнтуючись лише на можливе знищення військових об’єктів СРСР. Однак після того, як світ наблизився до загрози “термоядерного Голокосту”, він різко змінив свою політику, акцентуючи на стратегії гарантованого знищення. У лютому 1965 року він представив цей підхід Конгресу США і продовжив відстоювати його. Зокрема, МакНамара детально пояснив доктрину у своїй промові перед редакторами та видавцями United Press International у Сан-Франциско 18 вересня 1967 року.

У своїй промові МакНамара відкрито заявив, що людство завжди житиме під загрозою ядерного знищення: “(…) кожна майбутня епоха людства буде атомною епохою”. Він оголосив, що стратегічною метою США та основою доктрини стримування є здатність до гарантованого знищення і пояснив поняття “здатність до першого удару”. МакНамара підкреслив, що США розуміють небезпеку потенційної ядерної війни та роблять усе можливе для її запобігання. Водночас він зазначив, що СРСР не має достатнього ядерного арсеналу для знищення ключових стратегічних об’єктів США під час першого удару. Однак, навіть у такому разі, удар з боку США був би нищівним. МакНамара також акцентував на важливості розвитку звичайних збройних сил США, визнаючи при цьому вирішальне військове й дипломатичне значення ядерного арсеналу.

Цікаві коментарі МакНамара щодо розгортання систем протиракетної оборони (ABM) у США. У той час адміністрація президента Ліндона Джонсона зазнавала критики за нібито недостатню увагу до цього питання, особливо з урахуванням розгортання таких систем у Радянському Союзі. Однак МакНамара у своїй промові стверджував, що встановлення подібних систем може призвести до ескалації й дестабілізації, а також бути економічно невиправданим. Вважається, що ця промова була погоджена з президентом і відповідала загальній урядовій політиці з цього питання.

Цей виступ є яскравим прикладом американської риторики щодо ядерного стримування та її еволюції. Він показує, як США почали сприймати ядерну зброю не лише як інструмент для досягнення стратегічної переваги над противниками, а і як глибоку моральну відповідальність. З іншого боку, аналізуючи цю промову — і, можливо, навіть важливіше, її історичний контекст — варто враховувати, як радянські лідери сприймали гонку озброєнь. Вони протиставляли “миролюбний” соціалістичний блок “імперіалістичному Заходу”, від якого, на їхню думку, треба було захищатися. Риторика радянських керівників під час Холодної війни була спрямована на зміцнення внутрішньої єдності, легітимізацію політики нарощування озброєнь і водночас служила контраргументом до західного наративу.

Промова про взаємне стримування міністра оборони Роберта МакНамари

У складному та невизначеному світі найсерйознішою проблемою, з якою має зіткнутися міністр оборони США, є планування, підготовка та політика щодо можливості термоядерної війни. Це перспектива, яку більшість людства, зрозуміло, не хоче навіть розглядати. Адже технології тепер створили для нас усіх горизонт жаху, який може затьмити будь-яку катастрофу, що спіткала людину за її більше ніж мільйон річну історію на Землі.

Людина живе вже понад двадцять років в тому, що ми почали називати Атомною Ерою. Те, що ми іноді упускаємо з уваги, — це те, що кожна наступна ера людства буде атомною, і якщо людина має мати майбутнє, воно має бути таким, що постійно супроводжується можливістю термоядерного Голокосту. Вже немає сумнівів у цьому факті. Наша свобода в цьому питанні полягає лише в тому, щоб ставитися до ситуації раціонально і реалістично та обговорювати дії, спрямовані на мінімізацію цієї небезпеки.

Жоден  свідомий громадянин, політичний лідер чи нація не хоче термоядерної війни. Але лише бажання уникнути її недостатньо. Ми повинні розуміти різницю між діями, які збільшують ризики, тими, що їх зменшують, і тими, які, хоч і коштують дорого, насправді мало впливають на ситуацію. Але є велика складність на шляху до конструктивної та корисної дискусії з цих питань, а саме — виняткова складність ядерної стратегії. Якщо ці складнощі не будуть добре зрозумілі, раціональне обговорення та прийняття рішень стане неможливим.

Потрібно почати з точних визначень. Ключовим елементом нашої стратегічної політики залишається стримування ядерного нападу на Сполучені Штати або їхніх союзників. Ми забезпечуємо це, підтримуючи надзвичайно надійну здатність завдати агресору — чи групі агресорів — непоправної шкоди в будь-який момент стратегічного ядерного конфлікту, навіть після несподіваного першого удару. Це і є наша здатність до гарантованого знищення.

Гарантоване знищення — це основа всієї концепції стримування. Ми не просто повинні мати таку можливість, а й зробити її беззаперечною для всіх. Потенційний агресор має бути переконаний: наша здатність завдати нищівного удару є реальною, а наша готовність відповісти на напад — непохитною. Отже, висновок очевидний: щоб стримувати ядерну атаку на себе чи своїх союзників, Сполучені Штати мають зберігати як реальну, так і беззаперечну здатність до гарантованого знищення.

Під час оцінки необхідної військової потужності ми маємо бути максимально обережними у всіх розрахунках — як щодо можливостей потенційного агресора, так і його намірів. Безпека залежить від готовності до найгіршого можливого сценарію та здатності йому протистояти. Це означає, що ми повинні мати ресурси, щоб витримати повномасштабний ядерний удар по країні — по наших силах стримування, командних і контрольних центрах, промислових об’єктах, містах і населенню — і водночас завдати агресору таких втрат, щоб його суспільство просто перестало існувати як життєздатна структура в реаліях XX століття. Саме це і є стримування ядерної агресії — гарантія знищення не лише військових сил противника, а й усього його суспільства.

Розгляньмо ще один термін — “можливість першого удару”. Це поняття доволі неоднозначне, адже може просто означати здатність однієї держави завдати ядерного удару першою. Однак найчастіше воно має глибший зміст — знищення сил противника, які могли б завдати удару у відповідь. Саме в такому значенні його варто розуміти.

Очевидно, що здатність завдати першого удару є важливим стратегічним фактором. Сполучені Штати не можуть і не дозволять собі опинитися в ситуації, коли інша держава чи коаліція держав матиме таку можливість проти них. Це не лише створило б неприпустиму загрозу для національної безпеки, а й фактично позбавило б США здатності стримувати ядерну агресію.

Ми не перебуваємо в такій ситуації сьогодні, і немає жодної передбачуваної загрози, що це може статися в майбутньому. Наші стратегічні наступальні сили надзвичайно потужні: 1 000 пускових установок ракет Minuteman, надійно захищених під землею; 41 підводний човен класу Polaris із 656 пусковими установками, більшість з яких постійно перебувають у прихованому положенні під водою; а також близько 600 далекобійних бомбардувальників, із яких приблизно 40% завжди підтримуються у стані високої бойової готовності.

Лише наші сили в режимі готовності мають понад 2 200 одиниць озброєння, кожне з яких має вибухову потужність, що в середньому перевищує одну мегатонну в тротиловому еквіваленті. Чотирьохсот таких боєголовок, випущених по Радянському Союзу, було б достатньо, щоб знищити понад третину його населення та половину промисловості. Усі ці гнучкі й надзвичайно надійні сили оснащені технологіями, що гарантують здатність подолати радянську систему оборони.

А що щодо Радянського Союзу? Чи має він потужний ядерний арсенал? Так, має. Чи володіє він можливістю завдати першого удару по Сполучених Штатах? Ні, не володіє. Чи може Радянський Союз у найближчому майбутньому здобути таку можливість? Ні, не може. І не зможе, тому що ми рішуче налаштовані підтримувати повну бойову готовність і ніколи не дозволимо нашій здатності до гарантованого знищення послабитися настільки, щоб радянський перший удар став навіть теоретично можливим.

Чи намагається Радянський Союз серйозно здобути можливість першого удару по Сполучених Штатах? Хоча ми не можемо відповісти на це питання з абсолютною впевненістю, вважаємо, що ні. У будь-якому разі це питання, певною мірою, не є визначальним. Адже Сполучені Штати й надалі підтримуватимуть, а за потреби — зміцнюватимуть свої сили стримування, щоб незалежно від намірів чи дій Радянського Союзу завжди зберігати здатність до гарантованого знищення його суспільства.

Авторка: Вероніка Шептуховська, студентка Невидимого університету для України

Рецензування та редагування: Тетяна Землякова

Переклад: Ольга Булавка 

Джерело: Промова щодо взаємного стримування міністра оборони Роберта МакНамари (Сан-Франциско, 18 вересня 1967 року).