4. Звук у аматорському кіно. Анна Онуфрієнко

Українські кіноаматори другої половини ХХ століття послуговувалися технікою, яка не мала можливості записувати і відтворювати синхронну звукову доріжку. Але вони дуже винахідливо долали цю перепону і мимоволі створили кіномову, в якій змішалися їх глядацький досвід, експериментальні пошуки і використання умовностей раннього німого кіно 1910-20-х років. Особливо цікаво розібратися, як реагували на цей технічний виклик автори ігрових аматорських фільмів, для яких було важливо створити наратив, розповісти зрозумілу глядачам історію. Парадоксальність ситуації в тому, що автори аматорських фільмів другої половини ХХ століття створюють наратив для аудиторії, яка виросла на звуковому кіно. Більше того, вони самі – були глядачами звукових фільмів і стилізували власні картини під тогочасне жанрове популярне кіно, найчастіше під шпигунські трилери, комедійні мелодрами або ж бойовики. Кіноаматори для своїх фільмів нерідко обирали жанр пародії або різноманітних анти-жанрів, в рамках яких вони не лише створювали наративи, але й руйнували їх, рефлексуючи над медіумом кіно. Для них воно було важливе не лише, як готовий результат, але і як “гра в кіно”, діалог з “великим” студійним кіно, як практика дозвілля і створення мікроспільнот.